Грінченко Борис Дмитрович
                    Два морози

Грінченко Борис Дмитрович, Два морозиОй гуляли в полі два морози,

Два морози, два рідненькі брати.
Брат старіший звався -
Ніс Червоний,
А молодший -
Синій Ніс на ймення.
Ой гуляють в полі два морози,
Поле чисте в кригу зодягають,
І говорить менший так до брата:
"Ой, мій братику, Червоний Носе!
Як би нам з тобою тут погратись,
Поморозити людей і звіра?"
Відмовля йому мороз старіший:
"Брате мій, морозе, Синій Носе!
Якщо, брате, хочеш ти погратись,
Хочеш ти людей, звірів морозить,
То не в полі треба нам гуляти -
Поле чисте снігом скрізь укрило,
Всі шляхи позамітало в полі,
Не проїде тут ніхто, не пройде,
Краще в темний ліс мерщій ходімо!
Хоч не так там просторо гуляти,
Так же втіхи буде нам багато:
Там і люди проїздять частіше,
А що звіра хижого - усюди
В лісі ми зустрінемо без ліку!
Буде там кому, морозе-брате,
Досхочу зморозити все тіло,
Зупинити кров гарячу в жилах,
Задавить дихання тепле в горлі
І з живого - криги шмат зробити".

І послухався молодший брата,
Вдвох побігли в темний ліс морози;
Біжучи, ще й граються морози,
На одній нозі стрибають жваво,
По дубках тріщать і по осиках -
Аж старий дубняк гуде і стогне
І риплять осики молоденькі.

Як стрибнуть по снігові м'якому,
Крижана кора стає на ньому;
Де билиноньку з-під снігу видко,
Подмухнуть на неї два морози,
У срібло її неначе вдягнуть.
Ось вони і чують: в темнім лісі
Задзвенів близенько й гучно дзвоник,
І в багатих санках пан пихатий
Надбіга на огирях1 стрибучих,
На йому кожух ведмежий добрий
Ще і теплая лисича шапка,
Вовчі чоботи на ноги взуто.
Другим же шляхом ріжнаті2 прості
По снігу риплять собі санчата,-
То мужик у ліс по дрова їде.
На йому кожух - на латі лата,
Шапка в нього вся в дірках, старенька,
Вітром буйним шапка та підбита -
Як повіє, так і повіває;
Шкарбуни - не чоботи узуті,
Та ще й ті роти пороззявляли.
Синій Ніс, мороз, тоді і каже:
"Ну, кому ж за ким тепер нам бігти?
Я б хотів за мужиком побігти,
Бо його скоріше я дошкулю:
На йому кожух в дірках та в латах,
Шапка вітром в мужика підбита,
Шкарбуни - не чоботи узуті,
Та ще й ті роти пороззявляли.
Ти ж дужчіший, то візьми ти пана,
Бо на ньому - глянь! - кожух ведмежий
Ще і теплая лисича шапка,
Вовчі чоботи на ноги взуто -
Не подужаю його я зроду!"

Усміхнувсь мороз тоді старіший
(Він морозив вже багато всяких,
Тим і знав, кого дошкулить важче),
Усміхнувсь Червоний Ніс та й каже:
"Молодий ти, братику морозе,
Молодий ти,- каже, ще невчений!
Ну, та хай вже буде так, як хочеш:
Ти біжи за мужиком убогим,
Я за паном побіжу скоріше.
Прощавай, морозе Синій Носе!"
"Прощавай і ти! - йому той каже.
Засвистіли, гупнули, побігли.

Грінченко Борис Дмитрович, Два морози***

От вже сонечко зайшло за лісом,
Погасає день короткий зимній,
І тоді ізнов у чистім полі
Ізійшлись докупи два морози,
Два морози, два рідненькі брати,
Ізострілись, почали питатись,
Хто награтись за день зміг найкраще,
Поморозить зміг хто дошкульніше.
От і каже більшому молодший:
"Попохекав, мабуть, коло пана,
Поки ти дошкулить зміг хоч трохи!
Та й не диво ж: навдягав одежі
Скрізь такої, що і не пролізеш:
Де вже там його тобі дошкулить!"
Засміявсь тоді мороз старіший,
Бо не вперше він уже морозив,
Засміявся він тоді та й каже:
"Ой морозе Синій Носе, брате!
Молодий ти, братику, невчений!
Так його допік я і дошкулив,
Що півдня він грітиметься в хаті,
Та і то ще хто й зна чи о дій де".
Здивувавсь тоді мороз молодший:
"А кожух, а чоботи та шапка?
Чи вони тебе і не спинили?"
Відмовля йому старіший знову:
"Та хіба від мене те пособить?
Я заліз до нього і в кожуха,
І у шапку, й чоботи у вовчі,
Та й почав без жалю дошкуляти.
Він вже й мнеться у кожусі, й гнеться,
І ховається у тепле хутро,
Часом крекче, а то й стогне часом
Або, міцно загорнувшись, тихо
Він сидить, не ворухнеться й трохи,
Мабуть, дума, що його покину,
Якщо він сидітиме тихенько,
А мені ще й краще дошкуляти!
А мені цього ж то тільки й треба!
Заходивсь я коло нього добре
І вже випустив його у хату
Тільки-тільки що живого трохи -
Буде згадувать мене довіку!
Ну, а ти з своїм же як? Награвся?"
Аж зітхнув мороз молодший тяжко:
"Ох, мій брате, мій Червоний Носе!
Правду ти казав мені, дурному:
Молодий мороз я і невчений!
Мужика я думав заморозить,

Аж воно інакше діло склалось,
Ще й мені він ребра поломачив".
"Як же то?" - питається старіший.
"Ох, та так... Мужик по дрова їхав...
Ну, й почав був я ще на дорозі
Дошкулять його таки гарненько.
Тільки він мене і не злякався,
А ще й лається усяким словом:
"От такий-сякий мороз цей!" - каже.
Злість мене за серце ухопила,
Я почав його щипать, шпигати
Іще дужче крізь кожух той драний
І крізь шапку у дірках стареньку,
Крізь ті чоботи, що пальці видко.
Та не довго я втішавсь і грався!
Ось приїхав він, розпріг коняку,
За сокиру взявся, щоб рубати.
Ось тепер (така моя, бач, думка!)
Я його дошкулю вже як треба!
І заліз до нього під кожух я
І почав шпигати та щипати,
А мужик сокирою махає
Та рубає дрова безупинно,
Аж тріски летять навкруг од нього.
Бачу я - не можна вже сидіти
І утік мерщій я з-під кожуха.
Виліз я та й думаю-гадаю:
Як би так, щоб ще його дошкулить?
А мужик і не вважа на мене:
Де б хоч трохи мерзнути у лісі,
А йому ще так, бач, душно стало,
Що узяв кожух із себе скинув
І в самій сорочці вже рубає.
Як побачив, так тоді й зрадів я!
Підожди ж, мій голубе! - кажу я,-
Я тепер тобі накою лиха!
Був кожух увесь від поту мокрий,
Я й заліз у нього аж у вовну
Й заморозив так, що він зробився
Наче дошка та тверда дубова -
Покуштуй лиш, одягай, мужиче!
Доробив мужик свою роботу,
Підійшов тоді він до кожуха,-
Я ж радію без кінця й без краю:
Ось коли вже, думка, навтішаюсь!
Як побачив же мужик кожуха,
Як почав же лаять на всі боки
Він мене тоді усяким словом!
Ну, а я собі таки гадаю:
Лайся, лайся скільки хочеш, дурню,
А мене не виженеш, хоч лусни!
Так не хитре ж те мужиче плем'я!
Хоч налаяв на всі боки тяжко,
Так йому було ще лайки мало:
Як ухопить він дрючину довгу
Та сучкбвату й товстючу дуже,
Як почне дубасити кожуха,
Б'є та й б'є, мене ж ще дужче лає!
Ох, дізнав я там тяжкого лиха!
Тут мені давно б уже тікати,
Так у вовні ж я заплутавсь дуже
І ніяк я видертись не зможу.
А мужик лупцює та й лупцює,
Б'є мене без жалю, як улучить,
Та ще й каже, сміючися з мене:
"От дурний мороз цей взявсь у біса:
Мужика схотілось заморозить!"
Ледве-ледве викрутивсь од нього
І утік потерзаний, побитий...
Ох і знаю ж я тепер навіки,
Як тих клятих мужиків займати,
Досі ще увесь як перебитий!.."


Добавить комментарий

     

Стоит почитать:

Посетители
486
Материалы
312
Количество просмотров материалов
447426


Яндекс.Метрика

Стоит посмотреть

владелец сайта Полянина Ольга

       Все тексты, представленные на сайте, взяты из открытых электронных источников. Права на материалы принадлежат их правообладателям.
     В том случае, если авторы текстов или владельцы авторских прав будут возражать против их расположения в открытом доступе прошу поставить меня об этом в известность.

     Я НЕМЕДЛЕННО уберу такие материалы из электронной библиотеки.
                                                       С уважением, Полянина Ольга      Написать письмо