Леся Українка
                         Про велета
                                   (Казка)

Леся Українка, Про велета, Лариса Петровна Косач-Квитка, украинская литература для начальной школы, украинскую литературу скачать бесплатно, стихотворения на украинском языкеДавно, в дитячий любий вiк,
в далекiм рiднiм краю
я чула казку. Чула раз,
а й досi пам'ятаю.

Менi її розповiдав
малий сiльський хлопчина
без тенденцiйної мети,
бо вiн же був дитина.

Нi, вiн розказував її
з простотою святою
(я, може, помилку роблю,
що казку в рими строю).

Ми з ним сидiли у садку
вечiрньою порою,
в той час, як захiд розпалив
пожежу за горою.

Вечiрнiй вiтер турбував
стареньку нашу грушу,
i щось таємне i жаске
нам заглядало в душу.

Усе лякало нас: трава,
що тихо майорiла,
i гаю дальнього стiна,
що в заходi горiла.

Та навiть в грушi тiй старiй
ми певностi не мали, -
хто знав, про що її гiлки
"на мигах" промовляли?

А найстрашнiшi нам були
отi ставнi тополi,
що вшикувалися в ряди, -
запевне, з злої волi.

Бо все те, запевняв Лаврiн,
(так приятель мiй звався),
зросло на велетi тому,
що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись
не тiлом лиш, а й духом,
всi людськi пута й кайдани
зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла
нiяка мiць ворожа,
поки на нього не прийшла
таємна кара божа.

Чим велет бога прогнiвив,
того Лаврiн не вiдав.
Питала потiм я й старих,
та жоден не повiдав.

Не встрелив велета господь
своїм ясним перуном,
а тiльки сном його накрив,
немов м'якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, -
нi, часом кара божа!
Спiткала велета у снi
пригодонька негожа.

Лiг велет - думав, на часок,
та й спить уже столiття,
землею заснiтився весь
i марить про страхiття.

Бо скористали вороги
з його важкої млостi,
безкарно точать з нього кров
i трощать бiлi костi.

Вже оснували тiло все
залiзними дротами,
припали до глибоких ран
неситими ротами.

Не раз до серця глибини
сягають хижi руки,
а велет спить камiнним сном,
хоч терпить лютi муки.

Часами болiсно у снi
наморщить густi брови,
тодi стинаються й шумлять
гаї, лiси, дiброви.

Як дошкулить несвiтський бiль,
вiн трохи ворухнеться,
по тiлу корчi пробiжать,
уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги,
гадають: "Ет, примара!"
Але ущухне божий гнiв,
минеться й божа кара.

I встане велетень з землi,
розправить руки грiзнi
i вмить розiрве на собi
усi дроти залiзнi.

"Все, що налипло на йому,
одразу стане руба..." -
хлоп'я спинилось. Нам обом
волосся стало дуба.

"Коли ж вiн встане?" - тремтячи,
спитала я хлопчину.
"За рiк, сто рiк чи за безрiк,
а може, й в сю хвилину".

Тут раптом вихор налетiв,
i дерева здригнули.
Ми, як сполоханi пташки,
до хати враз майнули...

Кохана стороно моя!
Далекий рiдний краю!
Щораз згадаю я тебе,
то й казку сю згадаю.


Добавить комментарий

     

Стоит почитать:

Посетители
486
Материалы
312
Количество просмотров материалов
447181


Яндекс.Метрика

Стоит посмотреть

владелец сайта Полянина Ольга

       Все тексты, представленные на сайте, взяты из открытых электронных источников. Права на материалы принадлежат их правообладателям.
     В том случае, если авторы текстов или владельцы авторских прав будут возражать против их расположения в открытом доступе прошу поставить меня об этом в известность.

     Я НЕМЕДЛЕННО уберу такие материалы из электронной библиотеки.
                                                       С уважением, Полянина Ольга      Написать письмо