Глібов Леонід Іванович

                             Байки

Глібов Леонід Іванович, БайкиВедмідь-пасічник

У темнім лісі, за горами,
    Зібравсь усякий звір:
    Вовки, лисиці з ховрахами,
    Зайці дурні, шкодливий тхір
    І ще там деяких чимало
    Безпечно в лісі панувало.
    Була і пасіка у них...
    Нехай, мов, люди не гордують,
    Що тільки все вони мудрують
    У хуторах своїх!
    От радиться громада стала —
    Кому б то пасічником буть?
    Лисичка зараз і вгадала:
    Ведмедика кликнуть!
    Послухали і по-дурному
    Постановили, іцо нікому
    Так не впадає, як йому.
    Не то розумний — дурень знає
    І скаже світові всьому,
    Як скрізь Ведмідь той мед тягає, —
    Так де тобі! І не кажи,—
    Себе, мов, стережи!
    Почав Ведмідь хазяйнувати,
    У пасіці порядкувати:
    Щодня він мед тягав
    Та в берлозі ховав.
    Дознались, кинулись до його —
    І меду не знайшли нічого...
    До суду потягли,
    Прогнали злодія старого
    Та ще й приказ дали:
    Заперти бісового сина
    На цілу зиму в берлозі.
    Ведмедику лиха година:
    Зарився у лозі,
    Дарма, про все йому байдуже,
    Лежить та ласує медком.
    «З тобою,— дума,— милий друже,
    Нам тільки й жити двом».

    Таких Ведмедів на приміті
    Ще трохи є у нашому повіті.

             Щука

На Щуку хтось бомагу в суд подав,
    Що буцім би вона такеє виробляла,
    Що у ставку ніхто життя не мав:
    Того заїла в смерть, другого обідрала.
    Піймали Щуку молодці
    Та в шаплиці
    Гуртом до суду притаскали,
    Хоча чуби й мокренькі стали.
    На той раз суддями були
    Якіїсь два Осли,
    Одна нікчемна Шкапа
    Та два стареньких Цапа,—
    Усе народ, як бачите, такий
    Добрячий та плохий.
    За стряпчого, як завсігди годиться,
    Була приставлена Лисиця...
    А чутка у гаю була така,
    Що ніби Щука та частенько,
  
  Як тільки зробиться темненько,
    Лисиці й шле — то щупачка,
    То сотеньку карасиків живеньких
    Або линів гарненьких...
    Чи справді так було, чи, може, хто збрехав
    (Хто ворогів не мав!),—
    А все-таки катюзі,
    Як кажуть, буде по заслузі.
    Зійшлися судді, стали розбирать:
    Коли, і як воно, і що їй присудити?
    Як не мудруй, а правди ніде діти.
    Кінців не можна поховать...
    Не довго думали — рішили —
    І Щуку на вербі повісити звеліли.
    — Дозвольте і мені, панове, річ держать,—
    Тут обізвалася Лисиця.—
    Розбійницю таку не так судить годиться:
    Щоб більше жаху їй завдать
    І щоб усяк боявся так робити, —
    У річці вражу Щуку утопити!
    — Розумна річ! — всі зачали гукать.
    Послухали Лисичку
    І Щуку кинули — у річку.

      Глібов Леонід Іванович, БайкиВовк та ягня

На світі вже давно ведеться,
    Що нижчий перед вищим гнеться,
    А більший меншого кусає та ще й б'є —
    Затим що сила є...
    Примір не довго б показати,
    Та — цур йому! Нащо чіпать?..
    А щоб кінці як-небудь поховать,
    Я хочу байку розказати.
    Улітку, саме серед дня,
    Пустуючи, дурне Ягня
    Само забилося до річки —
    Напитися водички.
    От чи пило, чи ні — глядить:
    Аж суне Вовк — такий страшенний
    Та здоровенний!
    Та так прямісінько й біжить
    До бідного Ягняти.
    Ягняті нікуди тікати;
    Стоїть, сердешне, та дрижить...
    А Вовк, неначе комісар, кричить
    (Він, щоб присікаться, знайшов причину):
    — Нащо се ти, собачий сину,
    Тут каламутиш берег мій
    Та квапиш ніс поганий свій
    У чистую оцюю воду?
    Та я тобі за сюю шкоду
    Ти знаєш, що зроблю?..
    Як муху, задавлю!
    — Ні, паночку,— Ягня йому мовляє,—
    Водиці я не сколотив,
    Бо ще й не пив;
    А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
    Бо я стою зовсім не там,
    Де треба пити вам,
    Та ще й вода од вас сюди збігає...
    — Так себто я брешу? — тут Вовк йому гукнув. —
    Чи бач! Ще і базікать стало...
    Такого ще поганця не бувало!..
    Здається, ти й позаторік тут був
    Та капості мені робив... Тривай же!
    Ти думаєш, що я забув?
    — Помилуйте! — йому Ягнятко каже,—
    На світі я ще й году не прожив.
    — Так брат твій був.
    — Нема братів.
    — Так, може, батько,
    Коли не дядько...
    Або ж хто-небудь з ваших був...
    Хіба не знаю я, не чув,
    Що ви усі мене б із'їли,
    Якби вловили?
    Собаки й вівчарі твої,
    Усі ви — вороги мої:
    Од вас мені життя немає...
    Ще мало я терпів?
    — Так чим же я вам досадив? —
    Ягнятко, плачучи, питає.
    — Цить, капосне! Либонь, не знає...
    Ще й огризається, щеня!
    Що ти за птиця?! Ти — Ягня!
    Як сміло ти мене питати?
    Вовк, може, їсти захотів!..
    Не вам про теє, дурням, знати! —
    І — Вовк Ягнятко задавив...
    Нащо йому про теє знати,
    Що, може, плаче бідна мати
    Та побивається, як рибонька об лід:
    Він Вовк, він пан... йому не слід...

        Лисиця-жалібниця

У тихому гаю Лисичка щастя мала,
    Як у своїм добрі, жила, гуляла;
    Ніхто її там не лякав,
    І вдень, і ввечері там соловей співав,
    І пташки пурхали, зозуленька кувала;
    Скрізь зеленіло, все цвіло;
    Так гарно, любо там було.
    Лисиця так собі казала:
    — От де по правді можна жить
    І доленьку хвалить,
    В добрі кохаться, всіх любити,
    Ніколи зла і кривди не чинити! —
    Якби ж то правдонька щербата не була,
    То, може, й справді б так жила.
    Раз на калині недалечке
    Угляділа вона гніздечко;
    Сиділи пташки там.
    — Ох,— каже,— як не гріх котам
    Таких малесеньких, безвинних не жаліти!
    І їм же хочеться на світі жити...
    Ну, вже коти! Десь на лихо вони
    Вродились, вражії сини,
    Не тільки вдень — вночі поживу бачуть,
    Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть...
    Зажерливих пройдисвітів таких
    Я перевішала б усіх...—
    І жалібниця щось сказати ще хотіла,
    Аж пташки із гнізда додолу якось ляп —
    Лисичка зараз хап та хап —
    Прехорошенько всіх поїла...
    Як жалібно співати почала,
    А он на що звела!

    Лукавий чоловік словами нас голубить,
    Неначе всіх і жалує, і любить,
    Для правди, для добра живе,
    Як по воді пливе;
    А ближче придивись ти —
    І видно, що виля хвостом:
    Помажу, мов, медком —
    Солодше буде з'їсти.

          Цуцик

Раз на вікні, у панському будинку,
    Патлатий Цуцик спочивав;
    То ляже на бочок, то догори на спинку
    Або на лапки морду клав.
    Якраз проти вікна, звичайно під барканом,
    Дворовий пес Бровко лежав
    І думав: "Бач, яким він паном,
    Ледачий Цуцик, став".
    — Здоров був, Цуцику! Знічев'я спочиваєш? —
    Прийшовши під вікно. Бровко озвавсь.
    — Се ти. Бровко?.. Чого-бо так гукаєш?—
    Промовив той.— Аж я злякавсь...
    Ну, як же ти там поживаєш?
    — Нащо питать! Либонь, не знаєш
    Собачого життя мого? —
    Сказав Бровко.— Далеко до твого...
    Живу собі, бо треба жити;
    Двір стережу і день і ніч;
    Всього доводиться терпіти,
    Не так, як ти, панич;
    Та ще к тому і їжа препогана,
    Хлиснеш помий, коли дадуть,
    А як невлад загавкаєш на пана,
    То ще й під боки натовчуть.
    — Жаль! — каже Цуцик.— Що ж робити!
    Буває всяк,—
    Обуха батогом не перебити;
    А от мені — хоч і довіку б так...
    Живу у горницях, на килимах качаюсь,
    Жартуючи на сміх;
   
 Частенько з панночками граюсь
    І лащуся до них;
    І м'яко спать мені, і ласо можна їсти,
    І бігаю не в бур'янах,
    Сухенькі лапки, хвостик чистий,
    Не так, як твій, у реп'яхах...
    — Ет, реп'яхами дорікаєш! —
    Сказав Бровко.— А пам'ятаєш,
    Як у пекарні був щеням?
    Чи так жилося там?
    Замурзаний під лавкою тинявся...—
    Веселий Цуцик засміявся
    І каже: — То колись було,
    Та загуло...
    Дивись тепер, а не рівняй малого! —
    І він спесиво глянув на Бровка.
    — Як бачу, ти не робиш там нічого,—
    Сказав Бровко,— за що ж се честь така?
    — Дурний Бровко! Не розумієш,—
    Звиняй, що так кажу,—
    Я те роблю, чого ти не зумієш:
    На задніх лапках я по-вченому служу.—
    «Щоб ти сказивсь!» — Бровко собі шепоче,
    А вимовити не посмів,
    Бо Цуцик дуже запанів:
    Скубне й Бровка, коли захоче.

    Бровко мовчить, і я мовчу,
    Води не сколочу...
    Вам сміх, мені гостинців в'язка.
    Чи гарна моя казка?

     Журба

Стоїть гора високая,
    Попід горою гай,
    Зелений гай, густесенький,
    Неначе справді рай.

    Під гаєм в'ється річенька,
    Як скло вона блищить;
    Долиною зеленою
    Кудись вона біжить.

    Край берега, у затишку,
    Прив'язані човни;
    А три верби схилилися,
    Мов журяться вони,

    Що пройде любе літечко,
    Повіють холода,
    Осиплеться їх листячко,
    І понесе вода.

    Журюся й я над річкою...
    Біжить вона, шумить,
    А в мене бідне серденько
    І мліє, і болить.

    Ой річечко, голубонько!
    Як хвилечки твої —
    Пробігли дні щасливії
    І радощі мої...

    До тебе, люба річенько,
    Ще вернеться весна;
    А молодість не вернеться,
    Не вернеться вона!..

    Стоїть гора високая,
    Зелений гай шумить;
    Пташки співають голосно,
    І річечка блищить.

    Як хороше, як весело
    На білім світі жить!..
    Чого ж у мене серденько
    І мліє, і болить!

    Болить воно та журиться,
    Що вернеться весна,
    А молодість... не вернеться,
    Не вернеться вона!..

         Мірошник

Мірошник мав хороший млин.
    В хазяйстві неабищо він:
    Про се гаразд усякий знає,
    Хто хлібець має.
    Млин у Мірошника був водяний.
    Мірошник той Хомою звався,
    І був він чоловік такий,
    Що не гаразд за діло брався;
    А інший раз
    Буває дорогий і час.
    Вода раз греблю просмоктала...
    Ну що ж! Узять би й загатить.
    Так ні! Мірошник спить та спить.
    Вода ж біжить... іце більш прорвала;
    Хомі й за вухом не свербить.
    Хто йде — мерщій у млин загляне:
    — Ой Хомо, Хомо, схаменись!
    Он скоро вже й води не стане;
    Піди лиш, брате, подивись! —
    А він їх слуха щось не дуже:
    — Нехай лиш! Річка — не калюжа;
    Води ще стане на ввесь вік! —
    З Хоми сміються добрі люде:
    — Тоді побачимо, як буде,—
    Дурний ти, Хомо, чоловік! —
    І справді сталось, як казали:
    Вода зійшла — колеса стали.
    Злякавсь Мірошник та й біжить
    Притьмом до прірви, щоб гатить.
    Курей тим часом із десяток
    Прийшло напитися води.
    Уздрів Мірошник сих паньматок.
    — Бач, капосні! — кричить.— Куди?
    У мене й так води немає,
    Ще й ви сюди?! —
    І зозла палицю хапає...
    Шпурнув — та й всіх курей побив.
    А млин стоїть, хоч прірву й загатив;
    І що робити — не втямає...
    Ні з чим зостався мій Хома:
    Води нема, й курей чортма.

    На світі є такі пани:
    Без діла сотні всюди сують,
    А за недогарок вони
    Людей і лають, і мордують.
    (Вони се так, бач, хазяйнують!).
    Та й диво, що у них
    Хазяйство піде все на сміх!

Добавить комментарий

     

Стоит почитать:

Посетители
486
Материалы
312
Количество просмотров материалов
447405


Стоит посмотреть

владелец сайта Полянина Ольга

       Все тексты, представленные на сайте, взяты из открытых электронных источников. Права на материалы принадлежат их правообладателям.
     В том случае, если авторы текстов или владельцы авторских прав будут возражать против их расположения в открытом доступе прошу поставить меня об этом в известность.

     Я НЕМЕДЛЕННО уберу такие материалы из электронной библиотеки.
                                                       С уважением, Полянина Ольга      Написать письмо