Грінченко Борис Дмитрович

                     Дівчина Леся

Грінченко Борис Дмитрович, Дівчина ЛесяІ
У гаях була хатка убога,
Чоловік жив там з жінкою вкупі,
Одинокі були та бездітні.
Ось пішли вони бога прохати
Аж у Київ, у Лавру святую:
"Дай нам, боже єдиний, дитину!"
Зглянувсь бог на їх сльози великі,
На життя працьовите і чесне
І послав він дочку тим убогим.
Ох і дивна ж була та дитина,
Та й не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі, ясними,-
Тим була, ох, і дивна дитина,
Що, як плаче, не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли,
А як часом вона засміється,
Запашні процвітають троянди...

II
А в тім краї був князь та могутній,
Син єдиний малий був у нього,
От як став той князенко зростати,
То і каже до батька, до князя:
"Ой дозволь мені, батьку, мій князю,
В темнім лісі піти погуляти,
Сполювати чи звіра, чи птаха".
І пуска старий князь свого сина.
Син бере польовничих1 князевих,
Та ще дядька бере він старого,
І рушають до темного лісу.

III
Довго лісом князенко той їздив,
Сполював птиці й звіру чимало,
А душний був той день і гарячий,
І схотілось князенкові пити.
Ось і бачить він хату край лісу,
Носила польовничого в хату:
"Попрохай ти води нам напитись!"
І пішов польовничий по воду,
Повернувсь і дає він напитись,
"На здоров'я!" - князенкові каже,
Уклоняється низько й звичайно.
Як напився ж князенко, до нього
Промовля польовничий та й каже:
"Ох, і бачив я диво у хаті:
Там дівчатко мале та убоге,
Та і дивна ж такая дитина!
І не личком же дивна хорошим,
Не очима, як зорі, ясними,-
Тим напрочуд дитина та дивна,
Що ввійшов я, дивлюсь - вона плаче,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли,
А як стала тоді її мати
Забавляти,- вона засміялась,
І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди".
Здивувався князенко й до хати
Привертає і злазить з коня він,
Увіходить в убогую хату.
Батько й мати вклоняються низько,
А на лаві дівчатко маленьке.
Як уздріло воно, що багато
Все чужих уступило у хату,
Почало собі плакать дівчатко,
І як плаче - не сльози шлються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли.
Здивувався князенко та й дуже
І схотілось йому пустувати
(Сам він був ще хлоп'я невелике),
Став ще дужче дражнити дитину,
Щоб дивиться, як сиплеться жемчуг.
От і каже старий його дядько:
"Гей, небоже, покинь пустувати,
А забав лишень краще дитину,
І побачимо, що тоді буде".
На князенкові пояс був срібний,
Він ізняв його, дівчину бавить.
Перестала тут плакать дитина,
Зацікавилась поясом срібним,
Засміялася з радощів дзвінко,
І посипались в неї додолу
Запашні рясноцвітні троянди...
Здивувалися всі, хто не бачив,
А найбільш од усіх - то князенко;
А побавившись трохи у хаті,
Повернулися знову додому.

IV
І почав молодий той князенко
Все частіше в ліси виїздити,
Щоразу заїздить до дівчини.
Так минають літа помаленьку,
Став князенко вже парубком жвавим,
Стала Леся доросла дівчина,
Рушники вишиває орлами,
Собі посаг готує у скриню...
Ох, і де вони й як умовлялись,
Умовлялися де та стрівались,
Не довідавсь ніхто б про те зроду,
Тільки ж доля і їх не минула:
Покохалися вдвох молодята...

V
От і мовить до діда князенко:
"Покохались ми з Лесею, діду,
То віддай же її ти за мене".
Похилив тоді голову батько:
"Не віддам, бо не буде вам щастя,
Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку".
Відмовляє князенко старому:
"Не турбуйся ти, діду, про теє,
Я здобуду од батька дозволу".
Похилився старий головою:
"Ох, не знаю я, що і казати!
Чує серце моє, що неначе
Не без лиха обійдеться Лесі,
Дожида її горе велике,
Якщо дівчина піде за тебе,
Ти ж бо князь, а вона ж то мужичка!
Нехай краще зостанеться дома
Та мужичу роботу справляє".
Не послухавсь князенко старого...

Грінченко Борис Дмитрович, Дівчина ЛесяVI
Просить дівчину Лесю князенко:
"Дай мені рушника, що ти шила,
Дай для батька, для князя, голубко!"
От дала той рушник йому Леся,
І поїхав князенко до батька,
Уклонивсь йому в ноги низенько,
Промовляє тоді йому слово:
"Ой, пожалуй мене, князю-батьку!
Одружитися хочу я чесно,
Хочу взяти я дівчину Лесю,

Що зросла у мужичій хатині".
Здивувавсь тоді князь і розсердивсь
І загніваний каже до сина:
"Чи забув, що князького ти роду?
Чи тобі ж та мужичку узяти?"
Промовляє князенко до батька:
"Ой пожалуй мене, князю-батьку!
Хоч дурний іще розум у мене,
Але ж думаю я, що немає
На всім світі такої дівчини,
Як моя та коханая Леся.
Та й не личком же дивним хорошим,
Не очима, як зорі, ясними -
Тим же дивна коханая Леся,
Що, як плаче, не сльози іллються,
А з очей так і сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли;
А як часом вона засміється,
Запашні процвітають троянди".
Здивувавсь тоді князь та і каже:
"То все добре, але ж того мало.
Може, й справді та дівчина гарна,
Але ж, може, вона ще лінива
І недбала тобі буде жінка".
Промовляє князенко до батька:
"Не лінива вона буде жінка,
Хоч сам, батьку, поглянь на роботу!"
І князенко рушник той виймає,
А рушник же той мудро пошитий:
Виногради повз край повилися,
Як живії, тремтять наче листям,
Посередині вишито рясно:
Розпростерли орли свої крила,
Мов летіти збираються зараз,-
Ох і дивне шиття в рушникові!..
Здивувався старий тоді батько,
Та й і каже він зараз до сина:
"Коли ж так, то женися, мій сину!
Подивлюсь я на дівчину тільки,
Щоб самому впевнитись на очі".

VII
Та не довго князь-батько впевнявся:
Як побачив він дівчину Лесю,
То й звелів заручити їх зараз.
Перегодом було і весілля,
А бучне те весілля та пишне...
А у князя жила у палаці
І стара, і поганая баба,
Одна пані з магнатів пихатих,
І дочка була в неї вродлива.
І ще здавна гадала все баба
Одружити дочку ту з князенком.
Як побачила ж іншую справу,
Зашипіла, як гадина люта,
І сказала: "Не буде їм щастя,
Згине з світу мужичка проклята!"
Запрохали й її на весілля.
Як скінчився ж бенкет той весільний,
То пішла молода роздягатись,
І пішла тая баба із нею.
Як зосталася ж вдвох з молодою,
Роздягла молоду усю чисто,
Заховала багату одежу,
Ухопила ножа тоді люта,
Молодій повиймала геть очі
Й, бідолашну, її у сорочці
Геть прогнала з князького палацу,
А сама повернулась до князя,
Уклонилась низенько та й каже:
"Ох, і правду казав єси, князю,
Що не буде пуття із мужички,
Одурила вона усіх чисто,
Утекла в дорогому убранні,-
Мабуть, злото сподобалось дуже,
То вона його зараз і вкрала".
Засмутивсь тоді князь і всі гості,
Засмутився князенко ще дужче,
Полилися пекучії сльози.
От і каже князь-батько до сина:
"Не послухався спершу ти батька
І покрив єси соромом рід мій!
Що ж ти маєш тепер вже робити?
Не подоба тобі вдовувати,
І, не живши із жінкою вкупі,
Одружися ти з іншою, сину!
Повінчають нехай тебе знову
Хоч з дочкою цієї старої,
Щоб як-небудь сховати нам сором".
Одмовляє до батька князенко:
"Ой пожалуй мене, князю-батьку!
Я не вірю брехні цій і трохи,
Моя жінка не зрадила, батьку,-
Це страшне лиходійство вчинилось.
Я піду свою жінку шукати,
Чи живую, чи мертву - знайду я.
Лиходія ж тепер вже я знаю -
Дожида він хай лютої кари!"
По тім слові з палацу він вийшов.

VІІІ
Бідолашная ж Леся сліпая
Серед ночі блукає - шукає
Собі стежки до рідної хати,
Та сліпому дороги немає:
Не потрапить безщасна нікуди;
Як пішла, так і впала у яму,
А із ями їй вилізти ніяк.
І сидить вона й плаче там гірко,
А з очей в неї сиплеться жемчуг,
Дорогії блискучії перли...
Усю ніч там сиділа безщасна;
Як устало ж веселеє сонце,
То тоді проз ту яму старенький
Дід ішов якийсь в драній свитині
І почув, що хтось гірко ридає,
Зазирнув - аж там дівчина плаче,
Без очей вона плаче, й не сльози,
Тільки жемчуг на землю спадає,
Дорогії блискучії перли,
А сорочка скривавлена біла.
Пожалів її дід той убогий
І узяв за дочку він додому.

Ось живе тоді Леся у нього
І прохає вона його щиро:
"Що я буду вам, діду, казати?
Заберіть ви оце все намисто,
Що наплакала я тут, безока,
Понесіть до князького палацу
І гукайте: "Купіть лиш намисто!"
А як будуть питати: "Що хочеш?" -
То скажіть, хай дадуть одне око".
І послухавсь дідусь тоді Лесі,
Забира жемчугове намисто
Та й іде до палацу князького
І гукає: "Купіть лиш намисто!"
А дочка тої баби й почула.
"Ой купіть,- каже,- мамо, намисто!"
Баба челядь тоді посилає,
І питається челядь в старого:
"За намисто що хочете, діду?"
Дід і каже: "За це - одне око".
Насміялася челядь із нього
І пішла, старій бабі сказала:
"Божевільний той дід та і годі:
За намисто він править аж око!"
І згадала тоді стара баба,
Що у неї єсть Лесині очі,
Віддала вона дідові око,
А собі узяла те намисто.
І приносить дідусь теє око,
Віддає його дівчині Лесі.
Притулила вона його міцно -
Приросло ізнов око до місця.
Ось тоді з одним оком вже Леся
Рушника вишивать починає.
Діда знову в палац посилає
Продавать жемчугове намисто.
Дід пішов, знову править він око,
Не хотіла давать стара баба,
Та дочка намоглася на неї:
"Ви мене не жалієте й трохи,
І намиста вам шкода купити!"
Віддала друге око та баба.
От тепер вже два ока у Лесі,
Вишиває рушник вона пишно:
Виногради повз край повилися,
Як живії, тремтять наче листям,
Посередині ж вишито рясно:
Розпростерли орли свої крила,
Мов летіти збираються зараз...

IX
А князенко безщасний шукає
По далеких світах свою жінку,
Та знайти не здолає ще й досі...
Ось намислив нарешті князенко,
Посила свої вірнії слуги:
"Ідіть,- каже,- ви скрізь закликайте
І старого, й малого зусюди,
І панів, а найбільше простацтво,
Становити обіда я буду -
Чи не вздрю я тоді свою жінку..."
Ось пішли тоді вірнії слуги,
Закликають старого й малого,
І панів, а найбільше простацтво
На обід до князенка в палаци.
Як почув теє дід, то і каже:
"Чуєш, дочко, обід у князенка..."
Промовля тоді Леся до нього:
"Ось візьміть рушника цього, діду,
Та й ідіть на обід до князенка..."
Й почепила рушник той на діда,
Що сама вишивала орлами.
Дід пішов на обід у палаци
І сідає до столу з народом;
Сам князенко там скрізь порядкує
І підносить гостям він по чарці.
І як черга дійшла вже до діда,
То побачив рушник той князенко
І пізнав він, чия то робота.
Затремтіло тоді йому серце,
І питається він у старого:
"Цей рушник відкіля в тебе, діду?"
Каже дід: "Єсть у мене дівчина,
То й рушник вона цей вишивала..."
Ухопив же рушник той князенко
І гукнув на свої тоді слуги:
"Запряжіть мені коні скоріше!"
Запрягли йому коні баскії,
Вдвох із дідом князенко сідає
І до нього він їде негайно.
Як приїхав, поглянув на Лесю:
"Се ж вона! Се ж вона, моя!" - каже.
А вона розцвіла як троянда,
Як зоря, засіяла очима
І до нього упала на груди...
Ох, багато ще на світі щастя!..

Х
Потім що ж? До палацу вернулись
І веселі, й щасливі обоє
І навіки зостались укупі,
А із ними і батько та мати,
І старий ще дідусь той убогий;
Тую ж лютую бабу прогнали,
Щоб і дух не смердів її близько.
Ось і казка уся, та і годі!..
В ній і горе ми бачили, й щастя -
Як хто хоче, хай вірить у горе,
А ми будемо вірити в щастя!

Добавить комментарий

     

Стоит почитать:

Посетители
486
Материалы
312
Количество просмотров материалов
447427


Яндекс.Метрика

Стоит посмотреть

владелец сайта Полянина Ольга

       Все тексты, представленные на сайте, взяты из открытых электронных источников. Права на материалы принадлежат их правообладателям.
     В том случае, если авторы текстов или владельцы авторских прав будут возражать против их расположения в открытом доступе прошу поставить меня об этом в известность.

     Я НЕМЕДЛЕННО уберу такие материалы из электронной библиотеки.
                                                       С уважением, Полянина Ольга      Написать письмо