Васильченко Степан Васильович

Золота діжа

  Васильченко Степан Васильович,Золота діжаПро нашого дiда казали, що вiн умiє злодiям одводити очi. Нiби й справдi вiн щось таке мав. Їдемо оце до схiд сонця в поле. У полi скрiзь лежить iще клубкам густий туман. Покаже вiн батогом у поле й гукає:
- А глянь, глянь, скiльки ото сивих кабанiв понаганяв вiн у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже).
Глянеш туди, очам своїм вiри не доймаєш - той туман уже не туман: все поле, скiльки його очамн зведеш, забито  чередами сивих кабанiв. I вже поки не розiйдеться вiн, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сивi кабани.
   Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо. А далi:
- Бiжи сюди, я тобi загадку загадаю. Прибiжиш.
- Яку?
- А ось яку: бiжать конi воронi, на них узди порванi. Одгадую i так i сяк - не виходить.
- Нi,- каже,- так ти не вгадаєш, глянь краще вгору. Глянеш.
- Ну, що ти побачив там?
- Хмари, а бiльш нiчого.
- Подивись краще, може, то й не хмари.
  

Тiльки вiн скаже так, зразу нiби очi тобi розплющаться: вже немає хмар - то табуни сполоханих, розпу-жаних диких коней скiльки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вiтрi порозпускавши. Летять кудись, летять, i краю їм немає.

  Дiд же скаже та й пiде собi, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, i про все на свiтi забудеш - нiби справдi заворожений. Було ще яхось улiтку увечерi. Посеред двору на колодках сидiли всi нашi: тато й мама, старша наша сестра i дехто з сусiдiв. Гомонiв мiж ними й дiд: розповiдав, здається, байку про нiмця-астронома, що зайшов ночувати
в село до чоловiка.
   А я кругом двору, нiби той об'їждчик, хвицаючись i тоненько iржучи, ганяю безперестану на хворостинi. А бiльшi дiти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ро-машами та кропивою позаростала: в дворi у нас почали копати глинище. Стрибають через яму i в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно м'якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворi стоїть такий ярмарок, що за малими великi одне одного не чують.
- Та вгамуйтесь! Не кричiть! Не казiться!-тiльки й чути раз по раз з колодок.
- Та й чого це вони дурiють так сьогоднi?
Васильченко Степан Васильович,Золота діжаДалi до дiда:
- Хоч би ви, дiду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
- Я їм пороблю! Я їх зараз усiх в поросят поперекидаю,- жартує дiд. А нам ще веселiше од того.
   На подвiр'ї було темно, а далi почало чогось виднiти. Тi, що на колодках сидiли, чогось примовкли i дивились всi в один бiк. За нашим двором темнiли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попiднiмали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квiтувала пшениця i звiдкiль увечерi вiтер тiльки її дух приносив, там червоно червонiлося,
нiби десь у полi огонь пастухи розкладали.
- Андрiйку, гов! - гукає дiд.
- Чого-о? - одгукуюсь десь за повiткою.
- Скачи сюди, покажу диво!
- Дурите! (Ми з дiдом товаришували).
- Далебi, нi.
Я хльоскаю батiжком iз валу свого вороного й шумлю до дiда:
- Ви, дiду, кликали мене?
- Iди сюди! - Дiд бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дiд мене догори дригом поставить. Дiд бере силою.- Дивись - чи бачив ти таке: за лiсом, за пралiсом золота дiжа сходить. Я примовк. Далi як не закричу, як не загаласую:

- Ай-яй-яй! Дивiться! Що воно таке?
Iншi дiти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попiдiймали голови.
Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбiльшки золота дiжа, на очах сходила, червонiла сама, i небо червонiло. А назустрiч їй вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались.
Тихо стало, як у церквi.
А далi вже я догадався та як крикну:
- Та це ж мiсяць зiходить! Всi засмiялись:
- А ти ж думав i справдi дiжа?
Що мiсяць, то мiсяць - всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечiр здавалося, що то золота дiжа сходить. Дiжа, та й край, хоч тобi що...
Дiти посiдали на краю ями, ноги вниз поспускали i розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав iз хлопцiв загадку про мiсяць:
"Серед моря-моря - червона комора". Другий - другу:
"Вийшов гiсть, став на помiст та й розпустив конi по всiй оболонi". Спершу загадували про мiсяць, про зорi, про сонце, а далi й усякi iншi. А чарiвна дiжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тiсто розплилося по всьому двору й городу.
   Обмокли в золотi бiлi пахучi романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвiтилась кропива. Спершу не було видно, а тепер застовбурiли на городi соняшники... Навiть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тiстом. А на колодках мiж темними поставами аж сяє в бiлiй сорочцi веселий чарiвник дiд, що наворожив нам цей золотий вечiр.


Добавить комментарий

     

Стоит почитать:

Посетители
486
Материалы
312
Количество просмотров материалов
447415


Яндекс.Метрика

Стоит посмотреть

владелец сайта Полянина Ольга

       Все тексты, представленные на сайте, взяты из открытых электронных источников. Права на материалы принадлежат их правообладателям.
     В том случае, если авторы текстов или владельцы авторских прав будут возражать против их расположения в открытом доступе прошу поставить меня об этом в известность.

     Я НЕМЕДЛЕННО уберу такие материалы из электронной библиотеки.
                                                       С уважением, Полянина Ольга      Написать письмо