Вовчок Марко

                     Свекруха

  Вовчок Марко, Свекруха, украинская литература 1-4 классыЖила колись у нашому селі вдова Орлиха. Я ще була невелика дівчинка, не дуже-то що пам’ятаю, а чула се од покійної матері – нехай царствує! Вони були сусіди з Орлихою, тин об тин. Мигається мені та Орлиха, мов у тумані, – висока, у червоному очіпку, все чорні брови здвигає.

  Чоловік її давно помер; старшого сина в Туреччині вбито; менший при матері був, хазяйнував. Парубок на все село гарний, хоч з лиця воду пити, жвавий, веселий і роботящий. Матір поважав, а стара гляділа й пильнувала його більш, ніж ока в лобі.

  Задумала Орлиха свого Василя одружити, стала шукати людей. Де збіжаться дівчата на вулиці або на могилі пустують, – Орлиха тут і вродилась, прислухається, придивляється.

– Не бери, – каже, – мій сину, багатої: і самі ми не багатирі; шукай, щоб була покірна та добра.

– Добре, мамо, вишукайте, яку треба, я й оженюсь.

Поки мати шукала, він собі сам знайшов. Був у Вишеньках на ярмарку й з того часу став учащати щовечора. Мати постерегла хутче всіх і довідалась: ходить Василь до Ганни Королівни.

– Сину мій, сину, – каже, – не бери тії багачки: буде вона дуже гордувати; се батькова дочка, вимислива й пишна, – одцурайсь її!

Василь аж до землі припадає – просить.

Нічого робити. Послали старостів; побрали рушники; справили весілля; привезли молоду до свекрухи.

А посагу в її було! Боже мій, світе мій! На дев’яти возах везли, і в кожному возі по чотири воли сивих йшло. Запаски шовкові, пояси – як жар, кожухи шовком повишивані.

Вовчок Марко, Свекруха, украинская литература 1-4 классыМолода в золотому очіпку; намітка, як дим, тонесенька; червоні коралі аж до пояса. Всі задивились на неї: як повна рожа! Тільки стара Орлиха, стрічаючи хлібом-сіллю, якось невесело глянула невістці в вічі. II

Пожили вони рік. Спершу молода Орлиха на вулицю виходила. Було, як заговорить або засміється – і старому веселіше стане; а туди далі й годі, й не побачиш її, все в хаті, у господі. (Бачте, вони собі хату збудували надвоє, в одній молоді, а в другій мати.) Хто спитає стару Орлиху:

– А що ваші дітки? Добру собі невісточку маєте?

– Звісно, як батькова дочка, – одкаже або й нічого не говорить, наче не чує.

Якось моя мати поралась у хаті. Увійшла Ганна. Мати бачать – смутная дуже; сіли коло неї да й кажуть:

– Що се тобі, моя Галочко, очиці запали? чого зажурилась?

Ганна сплеснула руками, а сльози покотились, як перлове зерно:

– Не любить мене свекруха! обмовляє мене, з світу Божого жене, дорікає, що я батькова дочка!. Татоньку мій! якби ти знав, яка моя доля нещаслива буде, ти б мене був іще в сповиточку у глибокій криниці втопив!

Мати розпитують, що, як там у їх, за що сварка вийшла.

– Вона з першої години мене не злюбила. Запаски мої найкращі шовковії попсувала, що візьму – вони в руках тліють: се вона, вона, я добре знаю! Чогось мені в скриню напорошила. і золоті очіпки мої потемніли, і пояси червоні полиняли. вона все добро моє переводить! Все до Василя: «Продай та продай тії воли!» (що од мого батька). А я кажу: «Не хочу! нащо продавати?» Василь, правда, таки й не повів їх у ярмарок, а вона на мене накинулась: «А, вража дочко! ти мене осиротила! Мій Василь од мене одцурався! Підожди, підожди! я тобі добре оддякую!»

– Покорись, Галю, – кажуть їй моя мати. – Що ж робити!

– Нащо я маю їй коритись! – крикнула Ганна, – не хочу! ЯК ХТО ГУКАЄ, кажуть, ТАК І ОДГУКУЄТЬСЯ! III

Однії ночі не спиться матері. Чують – у сусідчиному садочку щось шепоче; відчинили вони віконце – прислухаються.

– Галю, моє серце! – каже Василь. – Чого се ти знов заплакана?

– Не кидай мене саму, Василю! Я не тямлю, як без тебе й переднювала! Тяжко та сумно мені!

– Що ж тобі, моя рибочко? Може, мати? Я її прохав, як вибирався, щоб тебе не смутила.

– Вона мені й словечка не промовила, Василю, цілісінький день у вічі не глянула. Смутно, сумно було в хаті.

«Що та Орлиха виробляє? – подумала собі мати. – А здається, й розсудлива людина». IV

Надійшли жнива, достигла Василева пшениця – така гарна, колос у колос! Наша нива коло їх, і мати разом з Ганною в поле виходили. Одного ранку ждали, ждали, да й самі пішли. Ганна надійшла вже по обіді і така бліда – хитається; мати аж злякалась: що се їй сталось?

– Чогось мені коло серця пече, як огнем, – каже Ганна, – і встояти не можу! Ледве до ниви доплелася.

– А що свекруха? – питають мати.

– Ой тіточко моя любенька! сьогодні вночі я її бачила в нашій коморі. Прокинулась, а вона стоїть проти місяця, біла така, розхристана. Я крикнула – вона з комори.

– Се тобі так здалося, моя дитино! чого б то вона вночі прийшла?

– Ні, ні, бачила я її добре.

– І Василь бачив?

– Василь не ночував дома, виїздив. І він не йме мені віри. Не нажну я й снопка сьогодні; нездужаю й рук підняти. Виглядатиму Василя: казав, прийде надвечір, то й доведе мене додому. V

Мати пішли жати. Надвечір придивляються – не видно Ганни, – чи не додому пішла? Питають других жничок, – не бачили, щоб ішла; гукають – не озивається; до того місця, де вона була, – нема. Що за диво! Коли ж, ходячи поміж копами, й найшли. лежить вона, неначе спить, хороша й свіжа, як квітка. У головах снопок пшениці, ручки навхрест зложила. Вечір Господь дав такий ясний, тихий; лежить, як жива, у пшениці, аж колосся над нею похилилось.

Побігли до Василя: він недалечко й був – косив; стріли його: йде такий веселий до неї! Як побачив свою Галю неживу, підняв косу та черк себе! ніхто не вспів і оком змигнути. тут коло неї і впав. VI

Кинулись до старої Орлихи. Стріла вона мою паніматку іще на воротях, неначе ждала. Мати кажуть:

– Невістка ваша вмерла!

Стара зціпила зуби і вдарила об поли руками:

– Що ж робити! судилось! – каже.

Не заплакала, нічого, тільки біла стояла, як хустка.

Мати злякались і не знають, як про сина сказати; а тут їх і несуть.

– От, обох несуть! – кажуть мати.

Вона як крикне:

– Як обох?

– Бабусю, і Василь ваш неживий!

Як вона кинеться, як побіжить! мало з рук у людей мреця не вибила; схопила його за голову й кричить над ним. Да й страшна ж вона була! Без хустки, сиві коси тріпаються по плечах, розхристана, уся в крові; ходить, ходить коло сина і все кричить, мов Господь їй розум одібрав.

Убрали молодих, положили поруч на столі; хто пішов додому, хто остався на ніч. Дивляться – нема старої Орлихи, як у землю ввійшла! Да вже на другий день знайшли під тином неживу: синя, синя, як бузина.

Молодих укупці поховали; стару оддалік. Хата їх так і розвалилась пусткою; ніхто не купив, бо кажуть, щовечора, як місяць зійде, по тому дворищу тиняється молода Орлиха. У глуху ніч сяде проти місяця, зложить білі руки, піджидає свекрухи та й докоряє: «Ти мене, молоду, з світу звела, стара Орлихо!».

Добавить комментарий

     

Стоит почитать:

Посетители
486
Материалы
312
Количество просмотров материалов
447417


Яндекс.Метрика

Стоит посмотреть

владелец сайта Полянина Ольга

       Все тексты, представленные на сайте, взяты из открытых электронных источников. Права на материалы принадлежат их правообладателям.
     В том случае, если авторы текстов или владельцы авторских прав будут возражать против их расположения в открытом доступе прошу поставить меня об этом в известность.

     Я НЕМЕДЛЕННО уберу такие материалы из электронной библиотеки.
                                                       С уважением, Полянина Ольга      Написать письмо