Васильченко Степан Васильович

                     Приблуда

                    Iз життя дитячого будинку

  Васильченко Степан Васильович, Приблуда, Із життя дитячого будинку...Гу-гу! - трубить над ним вiтер, бляхою гримить... Гу-гу!.. А осiнь угорi темнi хмари над ним у отару зганя?, хмари дощем його сiчуть холодним, хмари дощем його поливають. А кругом його - смiтник, кругом бур'яни сухi свистять, кругом дереза.

  I вiкна битi в йому, перебитi, i дах латаний, перелатаний, i сам вiн увесь такий закурений, обiдраний, сумний...

  Гу-у! - вiтер над ним...

  Та - шелесь! бур'янами, та - брязь! вiкнами, та - гур-гур! трухлими дверима. "Одчиняй!" - "А чого тобi, губатий?" - "Мчу iз поля мале покотиполе... одчиняй"!

Курява, темрява, дим...  

  В їдальнi коло дверей - натовп: дiти, завiдуюча, якась чужа людина в окулярах - чоловiк. Змокрiла стiна полупана; коло стiни стоять двiйко дiвчаток, зубами од холоду бринять - голiсiнькi! Чоловiк i завiдуюча люто змагаються, махають руками, кидають одне одному у вiчi папiрець. Дiти слiдкують - уважнi, зацiкавленi.

- Нащо, кажу, ви з дiтей одежу поздiймали? Ви дiтей попростуджу?те.

- Це позичене. Ви мусите одягнути їх.

- Я вам сказала, що я не маю де їх дiти! В будинок я не вiзьму їх.

- А я де їх дiну? Де? - озвiрився чоловiк.

- Третiй день вожуся з будинку в будинок... У мене сили вже нема?.

- В наросвiту ведiть! - завiдуюча. - Ведiть уже самi - я водив!

- Слухайте сюди, ви можете що-небудь розумiти чи нi: будинок на тридцять душ - у мене їх дев'яносто. У мене заразнi хворi. У мене по тро? сплять на одному лiжку; у мене нi бiлизни, нi чобiт... У мене хлiба - нi кришки!

- Про мене, хоч на вулицю їх повикидайте!

- I виведу! От голiсiньких i випроваджу, та й побачимо, хто буде за це одповiдати! Дiвчатка винувато i злякано переводили очi з одного на другого, почувши це?, одна - в плач, друга - в плач.

  Завiдуюча зирк на їх - позгиналися, аж посинiли, - не втрималась - у сльози! Чоловiк в окулярах, користуючи момент, папiрець - на стiл, продерся помiж дiтьми i, нашвидку витираючи на лицi пiт, югнув у дверi. Дiти, що слiдкували, - в регiт!   

  ... Завiдуюча, схлипуючи, одяга? гостей у якесь шмаття й присяга?ться комусь: - Нi одного бiльше! Нi лялечки, хоч там що! Краще втечу. Дiвчата смiються, ляскають у долонi i дражнять хлопцiв - спiвають:

На городi качата -

Роди, боже, дiвчата.

А хлопцiв не роди,

Бо то самi iроди...

  За гомоном та стукотнявою - нiчого не чути; за курявою - нiчого не видно. В кутку коло груби - низка головок, як разок намиста. Аж мох на ?х повставав - холодно. Губи синi, обличчя нiби борошном потрушенi, а в борошно повтиканi свiжi вишнi - очi. Слухають казки, очима поблискують. Каже казку бiлоголовий хлопчик рокiв десяти. Тихо. Пирскнув од смiху, другий - i цiлий вибух реготу... Трохи згодом - другий, ще дужчий.

Пiдходять до гурту iншi.

- Що таке?

- Ось коли б ви почули, що оцей хлопець казав. Оглядають хлопця: марний, обiдраний, босi ноги всi в грязi.

- Та що ж це за хлопець?

- Ай справдi: у нас такого нема?. Слово, друге - на допит хлопця:

- Ти наш чи не наш?

- Нi, я чужий.

- А чого ж ти прийшов сюди?

- А я до вас гулять прийшов.

- Може, тут ? в тебе товариш або брат?

- Нi, нема? нiкого. Пильно придивляються до його, оглядають лахмiття, виразки на ногах. З пiдозрiнням: - А ти ж не "голодающий" часом?

Хлопець швидко й злякано: - Нi, нi! У мене ? папа й мама. Тут ми недалеко й живемо - на Глибокiй.

Не ймуть вiри.

- А чого ж це ти босий, коли в тебе ? папа й мама? Ви бiднi?

- Нi, чоботи ? в мене, тiльки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утiк. I пальто в мене ?, i шапка гарна - все мама поховала.

- А як тебе звуть? - Мишка.

Привiтнiше: - Ну, то що ти, Мишко, казав тут, розкажи, i ми послуха?мо. Мишко заспоко?вся, пiдтяг штани, очi засяяли, аж луна скрiзь заблищала:

Ой, Морозе-Морозенку,

Ти славний козаче...

  З усiх куткiв так i гунули всi до гурту.

- I, де ти, Мишко, так навчився? Чистий актьор!

- Ану ще! Мишко знову гребiнь iз кишенi, та як утне на йому губами: так i порива? до танку, i очi в усiх засяяли; прихитують та тiльки зирк-зирк один на одного - шукають, хто б почав.

- Ну й Мишко! Мишко тягне книжку iз стола.

- Ти й читать умi?ш? Мишко розгорнув книжку та як диякон у церквi:

- Братi?... Та як почав, як почав... Регочуть, аж хитаються.

- I де вiн там вичитав таке? Хтось через плече зазирнув йому в книжку i знову - регiт.

- В його й книжка догори дригом.

- То ти не вмi?ш iще читати, Мишко? -

Цi?? зими папа найме менi губернатку, буде вчить мене. I фортеп'яно купить... Я буду музикант. Усi серйозно перезирнулись:

- Он як... - Далi й собi: - А в нас, казала Параска Калiстратовна, оцей буде професор, а цей - iнженер, а оця i оцей - це будуть артисти.

Мало не всi в будинку, як визначала сама Параска Калiстратовна, були майбутнi великi люди. Всi, що на ?х вказували, заклавши руки за спину, спокiйно хитали головою, вважаючи, очевидячки, все, за ?х сказане, за всiм вiдому, непохитну iстину.

Потiм хвастались:

Васильченко Степан Васильович, Приблуда, Із життя дитячого будинку- Еге! У нас неабиякий будинок - ми й французьку-нiмецьку мову учимо! Один витяг iз-пiд шафи обдертий пiдручник, вибив об колiно пилюгу з його, почав розгортати:

- Ось дивися, Мишко, оце - дер штуль, а це... ... Почали вибивати кописткою у битий чугун - дзвоник мусить бути. Всi зразу кинулись, усе покидали i, як на галич, з вереском, з криком ринули в столову:

- Обiдать! Мишко стояв на порозi. - Мишко, iди й ти до нас обiдать! Мишко затурбувався: - Нi, я не хочу! Це я так, подивитись.

- Чому? У нас сьогоднi на обiд дер зуп - без хлiба, без солi й без круп, а зате з кiстками.

Коло великого щербатого казана стояла пiдтикана чергова з битим черепком замiсть ложки. З казана випирали костомахи, нiби в той "der Suppe" вперли цiлий коров'ячий кiстяк. Пара йшла, як iз жлукта.

Кличуть:

- Iди, Мишко!

Мишко тихо:

- Я вже обiдав. Хтось цiкавий: - А що ж було у вас на обiд?

- Борщ iз м'ясом, i каша молошна, i чай з булкою в накладку i... Мишко ковтнув слину й замовк. ..

.Обiдали. Здавалося, парив дощ: шумiло, плюскотiло, трiщали кiстки, торохтiли миски. Нiяких розмов: лусне десь по лобi ложка, хтось iз малих кусне сусiда за ухо - короткий виск, i знову до роботи. Мишко стояв, схилившись на одвiрок, нахмурений. Все одхиля? убiк голову, нiби на той обiд i дивитись не хоче. Тiльки в горлi у його кавкало, мовби глитав великi камiнцi.

Надворi завечорiло. Засвистiв, заплакав у холоднiй грубi вiтер, загрюкала на будинку бляха. Заторохтiли крупи у битi вiкна. Зацокотiла малеча зубами...

- Грiться!

- Почали стрибати в довго? лози, в кобили. Хлопцi спершу, далi й дiвчата. Дво? з хлопцiв тягнули в кiмнату кiлька дощок iз сусiднього паркану.

Тута ж, на пiдлозi, пиляють, рубають, кришать на трiски... Незабаром у панському напiвзруйнованому камiнi запалали дрова. Збилися до камiна, як циганчата. Цiлий день бiгав Мишко з хлопцями, як свiй; носив казаном воду од криницi, лагодив дверi, пiдмiтав, гомонiв, смiявся. Стемнiло - зажурився. Сто?ть самотнiй коло вiкна, смутно дивиться на темнi вiкна, мне свою брудну благеньку будьонiвку iз зiркою.

А вiтер: гу-гу-гу! за вiкнами, аж мурашки поза спиною... За гомоном про його було забули, далi хтось побачив: - Гляньте, Мишко i досi в нас! - Мишко! Як же ти додому пiдеш? Чу?ш, що то надворi? Там десь, певне, твiй папа та мама скрiзь бiгають та шукають тебе. Мишко низько схилив голову. Один - ближче до його, придивився: котяться двi сльозини в Мишка, як той горох, по лицю. - Еге-ге! Та вiн, сукин син, чи не голодающий! Мишко затулився драним рукавом i гiрко заплакав: - Я без-при-тульний...

Всi од камiна, обступили, дивляться: - От тобi й папаша з мамашею! - От тобi й каша з молоком, i чай у накладку з булкою. Старшi суворо до його: - Чому ти зразу не казав цього, нащо брехав? Мишко витер до сухого очi полою, насунув свою будьонiвку на голову, важко зiтхнув, мовчки пiшов до дверей. Стало жаль: - Куди ж ти, Мишко, ми ж тебе не виганя?мо! Зажди... - Що ж його робити?..

- Почали щось мiж собою шепотiти. Хтось iз дiвчат голосно запротестував:

- Хто його зна?, що воно за хлопець, може, обiкраде вночi, як той босяк Володькiн, та й утече. Один спалахнув: - Та яке ти ма?ш право так на його казати? Ти докажеш? Галя спохватилась: - Та я ж не на його, я так тiльки...

- "Так тiльки"... "босяк"... А ми хто такi? Хiба ж ми не такi, як i вiн? - Та я ж не на його казала, чого ти причепився? У того вже загорiвся якийсь жаль: - "Босяк"... Та, може, вiн кращий за нас усiх у мiльйон разiв!

Може, вiн артист-музикант буде! Розумi?ш ти, голова? Може, з його якась Моцарта вийде пролетарська? От що!.. Товаришi! На раду! На раду. зiбралися старшi. В спальнi, в темному кутку. Малеча - на вартi. Радили на диво тихо, дiловито й коротко. Вирiшили - днiв з скiлька передержать Мишка потайки в будинку; далi, коли трохи покраща? стан, улучити нагiдний момент i всi?ю бурсою прохати Параску Калiстратовну прийнять хлопця до гурту. Сподiвалися, що буде як i ранiш бувало, - покричить, посердиться, а далi заплаче й прийме.

Вони вже добре знають ??, реву. - Ну, Мишко, тепер катай пiд лiжко, бо швидко, мабуть, вернеться наша плаксуха з мiста. Недовго вагаючись, Мишко тiльки захурчав, куди показали. Далi вистромив голову, морга? весело, бадьоро: - Товаришi, пошамать би чого-небудь трошки! - Нема ж, Мишко, нiчогiсiнько, може, чого завiдуюча привезе на вечерю, тодi принесемо. Мишко: - Менi що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казанi, я бачив, - двi кiстки лежать. Дiвчата назбирали, принесли пелену кiсток, принесли якесь шмаття:

- Ось тобi, Мишко, барахло - замотайся гарненько в його, бо холодно буде. Коли чого буде треба - гукни. Сам не вилазь. - Товаришi, коти з спальнi: зда?ться, шумить-гримить наша Параска!.. Висока, огрядна, в мужичих чоботях, голос, як труба, iде, як буря... Зранку гасала по установах, змагалася, прохала, сварилась, аж схрипла. Приперла на плечах пудiв зо два борошна i трохи пшона. Прийшла, мота?ться сюди-туди, забула, що вже дома, не говорить - кричить: не дурно, видно, досталося те борошно.

- Семеновi промивали ногу? Валi мiряли температуру? Та чому смiття не винесено? Вiкно хто розбив? А книжка чого ото пiд столом? Староста! Староста! Влетiла в спальню, свiтить каганцем:

- О, я так i знала: лiжка не засланi, кiмната не провiтрена, бруд, сморiд... Черговий! Спинилась посерединi, дослуха?ться. Далi люто:

- Черговий! Черговий! Скiльки разiв я казала, щоб не пускали собак у помешкання! Хто черговий? Вбiга? черговий. - Вижени менi зараз собаку, i щоб було це в останнiй раз. - Якого собаку? Тут собак нема? у нас.

- Не базiкай - роби, що велю! "Тут собак нема?", - а ото ж хто кiстку пiд лiжком гризе? Черговий прикусив язика, почухав голову. Далi певнiше: - Та то вам, мабуть, почулось. "Собака" якась була розумна - замовкла. Один по одному - на допомогу черговому збiгся гурт:

- То почулось! Почулося! То, може, так що...

- Та то, мабуть, пацюк! - догадався хтось. Всi в один голос:

- Так i ?! Пацюк! Учора Андрiй убив одного черевиком. Здорового-здорового! Дивиться на дiтей, вiри не дiйма?: чогось поблискують тривожно очi. - Хм... Далi рiшуче: - А на лиш каганця, посвiти менi. Нагнулась - до одного лiжка, до другого. Далi поверта? суворе лице до дiтей: - Сором! А оце що лежить пiд лiжком? Вiзьми щiтку, зараз менi вижени! Змовкли. До чергового: - Ну, кому я кажу? Черговий не взяв щiтки, нагнувся до лiжка, смутно:

- Вилазь, Мишко, засипались... З-пiд лiжка висувалась бiляста, нестрижена голова, червоне од напруги лице. Параска Калiстратовна плеснула в долонi, одступила:

- Що це?! Це вже нового знайшли! Зразу, як по командi, оточили ?? з усiх бокiв: резонери, жалiбницi, фiлософи: - Параско Калiстратовно! Параско Калiст... Це не простий хлопець! Це найкращий за нас усiх! Роботящий, слухняний... I далi з жаром: - Це буде Моцарта! Моцарта! Дивиться: - Яка Моцарта? - Артист, музика... Якби почули, як спiва?! Як гра?!.. Ми його як-небудь... долi... Затулила ушi, кричить: - I слухать не хочу! Мене пiд суд! Мене в чеку за це?! Ми тут кубло зарази розведемо! Мене живцем з'?дять за це!

Сiпають за поли, за руки:

- Та ви ж подивiться, який вiн марний, ось яке на йому шмаття! Гляньте! Повертали хлопця на всi боки, демонстрували його лахмiття. Заплющила очi, одвернула голову: - Не чую нiчого й не бачу!

- Проте пильне ?? око щось заглядiло. Зразу: - Ану, стiй! - Мовчки, поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцевi шмаття, що його соромливо й старанно не давав вiн розгортати. Пiд дрантям не було сорочки. Свiтились реберця. Схудле, марне тiло було порване, подряпане, скривавлене - живого не було на йому мiсця. Крутнулась, як вихор, помчала в свою кiмнату, грюкнула дверима, аж по всiх вiкнах злiсно брязнули битi шибки...

Стало тихо... Десь iздалека мерехтить, догораючи, камiн. Коло дверей завiдуючо? - гурт. Один щiльно припав щокою до дверей, зазира? в щiлинку. Всi дух зата?ли - ждуть. Швидко одвiв од дверей голову, очi блищать, радiсний. Стиха: - Не журися, Мишко, - дiло, зда?ться, буде: реве! Всi нишком:

- Реве? - Так реве, так реве, аж захлина?ться! Аж нiс ?й почервонiв! Витре носа хусточкою та й знову! Невтримана радiсть, мов на крилах, пiдняла всiх, завертiла, тихо, без гуку. Вихором закружило лахмiття, довгi рукава, обiрванi лацкани, обмотки на ногах.

Один водить рукою по руцi, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той - у боки, той навприсядки. I тихо-тихо, як тiнi, тiльки хурка? вiтер та шугають, як у метелицi, золотi блистинки - очi.

Пострибають, знову занiмiють, слухають: чути за дверима ридання, виразне, безсумнiвне. I знову - вихор радощiв - ще дужчий, ще буйнiший. Хтось подав тривожний знак, i всiх видуло з коридора, як сухе листя. Вийшла умита, спокiйна. Голос твердий, як криця:

- Iди сюди, як тебе... Мов розв'язався мiшок iз гамором: крик, зик, пискотня...

- Мишко, сюди! Мишко, кличуть!.. Спинила всiх, зiбрала кругом себе: - Слухайте сюди - завтра ма? бути у нас ревiзiя: коли яка гава засиплеться, то дивiться...

Показала добрий-таки, м'язистий кулак. Всi з жаром, з огнем:

- Нiколи в свiтi!

- Ось нехай тiльки бовтне хто! - У-у!! Замахали кулачками.

- Подивiться, дiвчата, ? там у нас у коморi хоч яке-небудь сухе шмаття? Хлопцi показували дiвчатам носи, язики й басками спiвали: На городi стовпчики, - Роди, боже, хлопчики, А дiвчат не роди, Бо то - самi iроди... Поскулювались, позамотувались, сплять.

Усе - майбутнi зорi нового життя. З темряви у битi вiкна летять бiлi папiрцi - снiг. Деренчать шибки, вiтер над сонними ходить, лахмiття торка?. Вскочить у трубу, прибере живого голосу, заводить, як по нотах:

Ой буде ж нас, не-не-не...

По го-ра-ах, по-о-о до-ли-нах...

Далi - дверима! Вiкнами! Желiзом на даху!

- Гу-гу-гу!..


Добавить комментарий

     

Стоит почитать:

Посетители
486
Материалы
312
Количество просмотров материалов
447413


Яндекс.Метрика

Стоит посмотреть

владелец сайта Полянина Ольга

       Все тексты, представленные на сайте, взяты из открытых электронных источников. Права на материалы принадлежат их правообладателям.
     В том случае, если авторы текстов или владельцы авторских прав будут возражать против их расположения в открытом доступе прошу поставить меня об этом в известность.

     Я НЕМЕДЛЕННО уберу такие материалы из электронной библиотеки.
                                                       С уважением, Полянина Ольга      Написать письмо