Васильченко Степан Васильович

                       Свекор

  Васильченко Степан Васильович, СвекорТими сiрими великими очима, що суворо оглядали всякого з-пiд великого чола, тi?ю поважною ходою Василько завжди викликав усмiшку в дорослих. Коли б хто почув, як було гукне вiн улiтку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то грима? старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тiльки цi?? весни пошили штани.
    Дома Василько часом як почне "старувати", то всi тiльки дивуються!
   За обiдом нехай тiльки хто накришить хлiбом на столi або розiлл? борщ з ложки, - Василько так i гукне, чи то буде свiй, чи чужий: "А нащо так накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хатi зняти, - вiн зразу видереться на лаву або на ослiн, пiдбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!"
   Не вподоба?ться йому що-небудь - зараз на пiч, укри?ться рядном i почне звiдтiль вичитувати та всi непорядки в хазяйствi перебирати: i те в нас недобре, i те не так, як у людей ведеться!
   Батько було слуха?, а потiм скаже:
      - Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
      Отакий Василько. Недурно всi в сiм'? взивали його "свекром".
      Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити пiд пiч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок цiле хазяйство. Часом з ранку до самого обiду сидить там, цяцьками бавиться, щось до ?х бубонить собi.
     

- Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, - каже йому одного разу мати, - тебе он женити пора, а ти раз у раз шмару?шся попiд пiччю.
      - Ну, так i женiть, коли пора! - озвався з-пiд печi Василько.
      - От тако?!.. - смi?ться, дивуючись, мати, - а до школи ходити вже й не хочеш?
      - Що менi та школа - хлiба дасть? - стару? десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
      Увечерi до хати посходилась уся сiм'я: батько, мати, два старших брати, сестра-дiвка. Пiсля вечерi батько сiв край столу, схилився на руку, глянув на матiр, на дiти та й промовля?:
      - Хай його батько стеря?ться!.. Не хочу вже робити: ось i ноги подерев'янiли, спину ломить, руки болять, - старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопцiв та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молодi, а нам вже з старою й одпочити можна!
      Василько сидить на полу коло вiкна, немов дивиться на мiсяць, як вiн срiбнi сво? рiжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставля?, щоб почути батькову мову.
      - Тiльки котрого б нам з трьох женити? - мiрку? батько далi. - Миколi он на осiнь у москалi треба йти, Петро не скiнчив ще науки сво??... хiба Василь? Вiн вже й до хазяйства бiльше ма? охоти, нiж до вчення.
      Василько спiдлоба поглянув на батька й знову дивиться у вiкно, немовби не про його й рiч...
      - То як ти скажеш, Василю? - вдався вже до його батько. - Тебе будемо женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скiнчить?
      - Ги!.. - засмiявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте вiн стережеться, чи не жарту? батько.
      - Ну, то чого ж там смiятися! - промовля? поважно батько. - Кажи: коли женити - будемо женити, коли нi - пiдождемо.
      - Кажи, Васильку, - то, може, сьогоднi де-небудь i засвата?мо дiвчину, - обiзвалася й мати. Василько оглянув усiх - нiхто не смi?ться. "Чому б i справдi менi не женитись?" - подумав вiн собi. Було б добре, коли б у його була жiнка: обiд варила б йому, сорочки прала, а вiн лежав би собi на печi та погукував би до не?: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
      - Ну, то як же? - казала мати. - Хочеш одружитися?
      Василько витер рукавом носа, почервонiв трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
      - Хо-чу!..
      - Ну, от i гаразд! - каже батько. - Тепер тiльки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже ? на примiтi яка?
      А в Василька й справдi ? вже одна дiвчина на думцi. Давно вже сподобалась йому чорнобрива Ганна - ще тодi, як вирятувала його з багнюки, як вiн був загруз колись, вертаючись з церкви; тодi Ганна вирятувала спершу його самого, потiм його чоботи, що тiльки халявки визирали з калюжi; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцiлувала ще.
      - Ганну хочу, - промовив Василько смiливiше.
      - Ганну то й Ганну, - згоджу?ться батько, - тобi виднiше. Та коли казати правду, то й дiвка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобi боже, Василю!
     
Василько зна?, що тут йому слiд було б подякувати батьковi, та чогось соромився й тiльки чмихнув носом.
      - Ну, то не будемо ж i гаятися, - каже далi батько, - будемо зараз одягатися та й по рушники пiдемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! - гукнув до матерi.
      Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса - кличе Василька одягатись. Василько злiз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, - то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом пiдперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хлiб, да? йому пiд пахву. Взяв Василько той хлiб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.
      - Ну, сину, помолимося богу й пiдемо, поки зовсiм не спiзнiло, - каже до його батько. - Тiльки треба тобi ще дещо сказати, попереду як iти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
     
Васильченко Степан Васильович, СвекорВ громаду ходити - Василько залюбки ходив би, а от податки платити - то вже й не до душi йому...
      - А де ж я грошей вiзьму? - спитав вiн.
      - Як де грошей вiзьмеш? - диву?ться батько. -
      А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сiяти, косити... Ти ж тодi хазя?ном будеш у нас. Ми тебе всi будемо слухати.
      - Е-е!.. - протяг Василько з непевнiстю.
      - Будеш уже сам усе робити - себе й жiнку годувати й зодягати, сестру замiж оддаси, а мене з матiр'ю до смертi доглядати мусиш. Будеш доглядати? - перепитав батько.
      Василька в жар кинуло, а ушi зашарiлись. Вiн уже й не радий був, що розпочав таку справу!
      - Я не хо... - промовив вiн i схлипнув. Очi зразу налилися слiзьми.
      - Ну, а як же, сину? - ласкаво й тихо казав батько. - Хто ж нас з матiр'ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали - робили, вас усiх годували, до розуму доводили, а як постарiлися, то невже ж ти доженеш iз хати, щоб ми з торбинками пiшли попiдвiконню?
      Васильковi зробилось i боязно чогось, i, боже, як шкода тата з мамою...
      Хлiб випав у його з рук, i вiн на всю хату так i заголосив:
      - Я ма-а-лий ще!..
      Всi, що були в хатi, далi не могли вже втерпiти й весело зареготали.
      Василько глянув кругом i зрозумiв, що то все були жарти. Вiн з радощiв аж сам засмiявся. Потiм засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так i метнувсь на пiч!
      Часто пiсля того питали його:
      - А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а потiм поважно одмовить:
      - Так-то й женитись!.. Там тобi така морока, що нехай його й кат вiзьме!..

      [1911]


Добавить комментарий

     

Стоит почитать:

Посетители
486
Материалы
312
Количество просмотров материалов
447412


Яндекс.Метрика

Стоит посмотреть

владелец сайта Полянина Ольга

       Все тексты, представленные на сайте, взяты из открытых электронных источников. Права на материалы принадлежат их правообладателям.
     В том случае, если авторы текстов или владельцы авторских прав будут возражать против их расположения в открытом доступе прошу поставить меня об этом в известность.

     Я НЕМЕДЛЕННО уберу такие материалы из электронной библиотеки.
                                                       С уважением, Полянина Ольга      Написать письмо