Солом'яний бичок

           (Українська народна казка)

Солом'яний бичок, українська народна казка, украинская народная сказка для дошкольников, укринская литература для дошкольников, фольклор, сказка для дошкольников на украинском языкеЖи-ли со-бі дід та ба-ба. Дід смо-лу гнав, ба-ба до-ма си-ді-ла, льон пря-ла. Я-кось ба-ба на-па-лась на ді-да:
— Зро-би та й зро-би ме-ні, ді-ду, со-ло-м'я-но-го бич-ка і ос-мо-ли йо-го смо-ло-ю.
— Що ти, дур-на, го-во-риш, на-ві-що то-бі той би-чок здав-ся?
— Зро-би, я вже зна-ю на-ві-що.
Дід — ні-чо-го ро-бить — у-зяв, зро-бив со-ло-м'я-но-го бич-ка й ос-мо-лив йо-го смо-ло-ю.
На ра-нок ба-ба на-бра-ла льо-ну і по-гна-ла со-ло-м'я-но-го бич-ка пас-ти. Са-ма сі-ла, пря-де ку-жіль і при-ка-зу-є:
— Па-сись, па-сись, бич-ку, на тра-ви-ці, по-ки я льо-ну на-пря-ду! До-ти пря-ла, по-ки й за-дрі-ма-ла.
Ко-ли це з тем-но-го лі-су, з ве-ли-ко-го бо-ру бі-жить вед-мідь, на-ско-чив на бич-ка.
— Хто ти та-кий? — пи-тає. — Ска-жи ме-ні! А би-чок і ка-же:
— Я би-чок — тре-тя-чок, з со-ло-ми зроб-ле-ний, смо-ло-ю за-смо-ле-ний.
Вед-мідь ка-же:
— Ко-ли ти со-ло-м'я-ний, смо-лою за-смо-ле-ний, то дай ме-ні смоли о-бід-ра-ний бік за-ла-та-ти!
Би-чок ні-чо-го — мов-чить! Вед-мідь то-ді йо-го за-раз за бік, да-вай смо-лу од-ди-ра-ти. Од-ди-рав — од-ди-рав, та й за-в'яз зу-ба-ми, та ніяк і не ви-рве. Сі-пав — сі-пав — ні!
За-тяг то-го бич-ка хто-зна — ку-ди.
Ба-ба про-ки-да-єть-ся, аж бич-ка й не-ма.
— Ох, ме-ні ли-хо ве-ли-ке! Де це мій би-чок дів-ся? Ма-буть, він у-же до-до-му пі-шов.
Та мер-щій дни-ще й гре-бінь на пле-чі — та до-до-му. Ко-ли ди-вить-ся — вед-мідь бич-ка тя-га-є. Во-на до ді-да.
— Ді-ду, ді-ду, би-чок наш вед-ме-дя при-вів!
Дід ви-ско-чив, од-дер вед-ме-дя, взяв і за-ки-нув йо-го в по-гріб. Дру-го-го дня, ще ні світ ні зо-ря, ба-ба вже взя-ла ку-жіль і по-гна-ла на то-ло-ку бич-ка пас-ти. Са-ма сі-ла, пря-де ку-жіль і при-ка-зу-є:
— Па-сись, па-сись, бич-ку, на тра-вич-ці, по-ки я льо-ну на-пря-ду. До-ти пря-ла, по-ки й за-дрі-ма-ла. Ко-ли це з тем-но-го лі-су, з ве-ли-ко-го бо-ру ви-бі-га-є сі-рий вовк та й до бич-ка:
— Хто ти та-кий? Ска-жи ме-ні!
— Я би-чок — тре-тя-чок, з со-ло-ми зроб-ле-ний, смо-ло-ю за-смо-ле-ний.
— Ко-ли ти смо-ло-ю за-смо-ле-ний, — ка-же вовк, — то дай і ме-ні смо-ли за-смо-лить бік, а то ме-ні со-ба-ки о-бі-дра-ли.
— Бе-ри!
Вовк зра-зу до бо-ку, хо-тів смо-лу од-дер-ти. Драв — драв, та зу-ба-ми й за-стряг, що ні-як у-же й не од-де-ре: що хо-че на-зад, то й ніяк. От і вов-ту-зить-ся з тим бич-ком!
Про-ки-да-єть-ся ба-ба — аж бич-ка вже й не вид-но. Во-на по-ду-ма-ла: «Ма-буть, мій би-чок до-до-му по-брів», — та й пі-шла.
Ко-ли ди-вить-ся: вовк бич-ка тя-га-є. Во-на по-біг-ла, ді-до-ві ска-за-ла. Дід вов-ка в по-гріб у-ки-нув.
По-гна-ла ба-ба і на тре-тій день бич-ка пас-ти. Сі-ла та й за-сну-ла. Бі-жить ли-сич-ка.
— Хто ти та-кий? — пи-та-є бич-ка.
— Я би-чок — тре-тя-чок, з со-ло-ми зроб-ле-ний, смо-ло-ю за-смо-ле-ний.
— Дай ме-ні смо-ли, го-луб-чи-ку, при-ло-жи-ти до бо-ку: злю-щі со-ба-ки тро-хи шку-ри не зня-ли.
— Бе-ри!
У-в'яз-ла й ли-си-ця зу-ба-ми, ні-як не вир-веть-ся. Ба-ба ді-до-ві ска-за-ла, дід у-ки-нув у по-гріб і ли-сич-ку.
А да-лі й зай-чи-ка — по-бі-гай-чи-ка пій-ма-ли.
Як на-зби-ра-лось їх, дід сів над ля-до-ю в по-гре-бі і да-вай гост-ри-ти ніж. Вед-мідь йо-го й пи-та-є:
— Ді-ду, на-ві-що ти ніж гост-риш?
— Щоб з те-бе шку-ру зня-ти та зро-би-ти з ті-є-ї шку-ри і со-бі й бабі ко-жу-хи.
— Ой, не ріж ме-не, ді-ду-сю, пус-ти кра-ще на во-лю. Я то-бі ба-га-то ме-ду при-не-су.
— Ну, гля-ди!
Взяв і ви-пус-тив вед-ме-дя.
Сів над ля-до-ю, знов но-жа гост-рить. Вовк йо-го й пи-та-є:
— Ді-ду, на-ві-що ти но-жа гост-риш?
— Щоб з те-бе шку-ру зня-ти та на зи-му теп-лу шап-ку по-ши-ти.
— Ой, не ріж ме-не, ді-ду-сю, я то-бі за те ці-лу о-та-ру о-ве-чок при-же-ну.
— Гля-ди!
І вов-ка ви-пус-тив.
Си-дить та ще но-жа гост-рить. Ли-сич-ка ви-ткну-ла мор-доч-ку, пи-та-є:
— Ска-жи ме-ні, будь лас-ка, ді-ду-сю, на-ві-що ти но-жа гост-риш?
— У ли-сич-ки, ка-же, — гар-на шкур-ка на о-пуш-ку й на ко-мі-рець, хо-чу зня-ти.
— Ой, не зні-май з ме-не, ді-ду-сю, шкур-ку, я то-бі і гу-сей, і ку-рей при-не-су.
— Ну, гля-ди!
І ли-сич-ку пус-тив.
Зос-тав-ся о-дин зай-чик. Дід і на то-го но-жа гост-рить. Зай-чик йо-го пи-та-є, а він і ка-же:
— У зай-чи-ка шкур-ка м'я-кень-ка, теп-лень-ка — бу-дуть ме-ні на зи-му ру-ка-вич-ки й шап-ка.
— Ох, не ріж ме-не, ді-ду-сю, — я то-бі стьо-жок, се-ре-жок, на-мис-та доб-ро-го на-не-су, тіль-ки пус-ти на во-лю.
Пус-тив і йо-го.
От пе-ре-но-чу-ва-ли ту ніч, ко-ли на ра-нок, ще ні світ ні зо-ря, аж стук — стук щось до ді-да в две-рі. Ба-ба про-ки-ну-лась:
— Ді-ду, ді-ду! Щось до нас у две-рі сту-ка-є, пі-ди по-ди-вись! Дід ви-йніов, — ко-ли — то вед-мідь ці-лий ву-лик ме-ду при-пер. Дід у-зяв мед, та тіль-ки ліг, аж у две-рі зно-ву — стук — стук! Ко-ли ви-йшов — аж вовк по-вен двір о-вець на-гнав. От не-за-ба- ром ли-сич-ка при-нес-ла гу-сей, ку-рей — у-ся-ко-ї пти-ці. Зай-чик по-на-но-сив стьо-жок, се-ре-жок, на-мис-та доб-ро-го. І дід ра-дий, і ба-ба ра-да.


Добавить комментарий

     

Стоит почитать:

Посетители
486
Материалы
312
Количество просмотров материалов
447367


Стоит посмотреть

владелец сайта Полянина Ольга

       Все тексты, представленные на сайте, взяты из открытых электронных источников. Права на материалы принадлежат их правообладателям.
     В том случае, если авторы текстов или владельцы авторских прав будут возражать против их расположения в открытом доступе прошу поставить меня об этом в известность.

     Я НЕМЕДЛЕННО уберу такие материалы из электронной библиотеки.
                                                       С уважением, Полянина Ольга      Написать письмо

x