Читайлики.ru Электронная библиотека для детей

  Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й побігла. Вибігла на поле, сіла, виїла мак із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.

От біжить, а хлопці худобу женуть.

— Здорові були, хлопці!
— Здорова, здорова, лисичко-сестричко!
— Поміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
— Де ж таки — бичка за пиріжок!
— Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..

Таки найшла одного, — проміняв.

— Глядіть же, — каже, — хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!

Та й побігла і бичка погнала. Ті зачекали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка, — аж там сміттячко...
А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив'язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки. Рубає та й приказує:

— Рубайся, деревце, криве й пряме! Рубайся, деревце, криве й пряме!

Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Але біжить вовк-панібрат.

— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Здоров, вовчику братику!
— А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?
— Бичка заробила, саночки зробила та й їду.
— Ну то підвези ж і мене!
— Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!
— Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.
— Та клади вже, ніде тебе діти.

От вовк і поклав лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже:

— Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.
— Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
— Ні, не поламаю!
— Ну, клади!

Вовк і поклав, їдуть, їдуть, коли це — трісь!
— Ой, лишенько,— каже лисичка, — санки тріщать!
— Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.

Ну, дарма, — їдуть... А вовчик знову:

— Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.
— Та де ти її кластимеш? Та ти мені зовсім санки поламаєш!
— Та ні, чого б вони ламалися?
— Та вже клади!

Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!

— Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
— Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я горішок розкусив.
— Дай же й мені!
— Так останній.

Проїхали ще трохи.

— Ой, лисичко-сестричко, сяду я й увесь!
— Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!
— Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
— От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо стомився. Я помаленьку.
— Та вже сідай.

От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.
Давай тоді його лисичка лаяти:

— А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив?!

Лаяла його, лаяла, а тоді:

— Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!
— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?
— А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні?!

Кажи: "Рубайся, деревце, криве й пряме! Рубайся, деревце, криве й пряме!"
Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:

— Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!

Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на палиця в плуг не вибереш, не те що на сани. Давай вона його знову лаяти:

— Нащо ж ти такого нарубав?
— Коли воно таке рубається!
— А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?
— Ні, я так саме й казав: "Рубайся, дерево, криве й криве!"
— Ну й дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!

Пішла вона. А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах,— ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: "З'їм бичка та й утечу!" Проїв дірку в бичка, зсередини все виїв, туди горобців напустив і соломою заткнув, а бичка під тином поставив і палкою підпер.
Приходить лисичка...

— Ну стривай же ти, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!

Та й побігла шляхом. Біжить, коли це їдуть чумаки з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула — притаїлась, мов нежива.

Чумаки зараз її й побачили:

— Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!

Обступили її, перевертають. Треба взяти — дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили.
Їдуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає... Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть. Зирк — аж вовк-панібрат біжить.

— Здорова була, лисичко-сестричко!
— Здоров!
— А що це ти робиш, лисичко-сестричко?
— Рибку їм.
— Дай же й мені!
— Отак! Я стільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!
— Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
— Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: "Ловися, рибко, велика й маленька!" То вона й наловиться.
— Спасибі за науку!

Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку...

— Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!

Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж тріщить! Лисичка ж бігає по березі та все:

— Мерзни, мерзни, вовчий хвіст! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!

А вовк:

— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
— Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!

Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:

— Ото вже рибка почала чіплятися.

Трохи згодом:

— Ану, вовчику, тягни!

Вовк як потяг, а хвіст уже примерз до ополонки, — не витягне. А вона його ще й лає:

— А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: "Ловися, рибко, велика та все велика", — от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати,— побіжу покличу людей.

Та й побігла в село. Біжить селом та й гукає:

— Ідіть, люди, вовка бити! Ідіть, люди, вовка бити!

Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити!
А лисичка тим часом ускочила в одну хату, — нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу немішену покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто — та в поле... Коли дивиться — вовк насилу лізе, — добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її:
— А, — каже, — така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста позбувся!

А вона:
— Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече,— так мене побили, що й голову розбили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
— Та я й сам нездужаю!..
— Та в тебе ж тільки пів хвоста нема, а мені й голову розбили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..
— То сідай уже, що з тобою робити...

Вона залазить йому на спину, вмощується та й стогне.
Повіз її вовк.
От вона їде та все приказує:

— Битий небиту везе! Битий небиту везе!
— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
— Та то я кажу: битий биту везе.

А сама знов нишком:
— Битий небиту везе!

От довіз він її до хатки:
— Уставай, лисичко, доїхали!

Вона тоді плиг з вовка та:
— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!

Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк. А вона ще визирає у вікно та й дражнить:
— Битий небиту привіз!

Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.
— Не клята ж лисичка?.. Отак піддурила! — Та й потяг додому.

А лисичка живе та курей ловить.