меню сайта
регистрация
детская книга
Васильченко Степан Васильович
Свекор
Тими сiрими великими очима, що суворо оглядали всякого з-пiд великого чола, тi?ю поважною ходою Василько завжди викликав усмiшку в дорослих. Коли б хто почув, як було гукне вiн улiтку, одвертаючи од гречки корову, то, не бачивши його, подумав би, що то грима? старий, бородатий Микита-чабан, а не малий Василько, якому тiльки цi?? весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне "старувати", то всi тiльки дивуються!
За обiдом нехай тiльки хто накришить хлiбом на столi або розiлл? борщ з ложки, - Василько так i гукне, чи то буде свiй, чи чужий: "А нащо так накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хатi зняти, - вiн зразу видереться на лаву або на ослiн, пiдбереться, скине шапку й пучкою на образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!"
Не вподоба?ться йому що-небудь - зараз на пiч, укри?ться рядном i почне звiдтiль вичитувати та всi непорядки в хазяйствi перебирати: i те в нас недобре, i те не так, як у людей ведеться!
Батько було слуха?, а потiм скаже:
- Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
Отакий Василько. Недурно всi в сiм'? взивали його "свекром".
Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити пiд пiч, де в його було сховане в куточку з деяких цяцьок цiле хазяйство. Часом з ранку до самого обiду сидить там, цяцьками бавиться, щось до ?х бубонить собi.
- Ну, так i женiть, коли пора! - озвався з-пiд печi Василько.
- От тако?!.. - смi?ться, дивуючись, мати, - а до школи ходити вже й не хочеш?
- Що менi та школа - хлiба дасть? - стару? десь у куточку Василько, перекладаючи бляшки та стекольця.
Увечерi до хати посходилась уся сiм'я: батько, мати, два старших брати, сестра-дiвка. Пiсля вечерi батько сiв край столу, схилився на руку, глянув на матiр, на дiти та й промовля?:
- Хай його батько стеря?ться!.. Не хочу вже робити: ось i ноги подерев'янiли, спину ломить, руки болять, - старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити котрого-небудь з хлопцiв та й хазяйство з рук передати. Нехай хазяйнують молодi, а нам вже з старою й одпочити можна!
Василько сидить на полу коло вiкна, немов дивиться на мiсяць, як вiн срiбнi сво? рiжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставля?, щоб почути батькову мову.
- Тiльки котрого б нам з трьох женити? - мiрку? батько далi. - Миколi он на осiнь у москалi треба йти, Петро не скiнчив ще науки сво??... хiба Василь? Вiн вже й до хазяйства бiльше ма? охоти, нiж до вчення.
Василько спiдлоба поглянув на батька й знову дивиться у вiкно, немовби не про його й рiч...
- То як ти скажеш, Василю? - вдався вже до його батько. - Тебе будемо женити чи, може, пождемо, поки Петро школу скiнчить?
- Ги!.. - засмiявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова розмова йому до вподоби, проте вiн стережеться, чи не жарту? батько.
- Ну, то чого ж там смiятися! - промовля? поважно батько. - Кажи: коли женити - будемо женити, коли нi - пiдождемо.
- Кажи, Васильку, - то, може, сьогоднi де-небудь i засвата?мо дiвчину, - обiзвалася й мати. Василько оглянув усiх - нiхто не смi?ться. "Чому б i справдi менi не женитись?" - подумав вiн собi. Було б добре, коли б у його була жiнка: обiд варила б йому, сорочки прала, а вiн лежав би собi на печi та погукував би до не?: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
- Ну, то як же? - казала мати. - Хочеш одружитися?
Василько витер рукавом носа, почервонiв трохи й промовив, закриваючи рот рукою:
- Хо-чу!..
- Ну, от i гаразд! - каже батько. - Тепер тiльки молоду треба йому вибрати. Чи, може, в тебе вже ? на примiтi яка?
А в Василька й справдi ? вже одна дiвчина на думцi. Давно вже сподобалась йому чорнобрива Ганна - ще тодi, як вирятувала його з багнюки, як вiн був загруз колись, вертаючись з церкви; тодi Ганна вирятувала спершу його самого, потiм його чоботи, що тiльки халявки визирали з калюжi; втерла йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцiлувала ще.
- Ганну хочу, - промовив Василько смiливiше.
- Ганну то й Ганну, - згоджу?ться батько, - тобi виднiше. Та коли казати правду, то й дiвка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може, ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобi боже, Василю!
- Ну, то не будемо ж i гаятися, - каже далi батько, - будемо зараз одягатися та й по рушники пiдемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! - гукнув до матерi.
Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса - кличе Василька одягатись. Василько злiз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи немов соромно йому, ну та в новину це, - то й не дивно. Одягла його мати в свитину, поясом пiдперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну за пояс застромила. Батько взяв з столу хлiб, да? йому пiд пахву. Взяв Василько той хлiб, обома руками вчепився в його, насилу вдержить.
- Ну, сину, помолимося богу й пiдемо, поки зовсiм не спiзнiло, - каже до його батько. - Тiльки треба тобi ще дещо сказати, попереду як iти. Чи будеш же ти за мене в громаду ходити, податки платити?
В громаду ходити - Василько залюбки ходив би, а от податки платити - то вже й не до душi йому... - А де ж я грошей вiзьму? - спитав вiн.
- Як де грошей вiзьмеш? - диву?ться батько. -
А ти ж будеш заробляти! Будеш орати, сiяти, косити... Ти ж тодi хазя?ном будеш у нас. Ми тебе всi будемо слухати.
- Е-е!.. - протяг Василько з непевнiстю.
- Будеш уже сам усе робити - себе й жiнку годувати й зодягати, сестру замiж оддаси, а мене з матiр'ю до смертi доглядати мусиш. Будеш доглядати? - перепитав батько.
Василька в жар кинуло, а ушi зашарiлись. Вiн уже й не радий був, що розпочав таку справу!
- Я не хо... - промовив вiн i схлипнув. Очi зразу налилися слiзьми.
- Ну, а як же, сину? - ласкаво й тихо казав батько. - Хто ж нас з матiр'ю стане годувати та доглядати? Поки ми здужали - робили, вас усiх годували, до розуму доводили, а як постарiлися, то невже ж ти доженеш iз хати, щоб ми з торбинками пiшли попiдвiконню?
Васильковi зробилось i боязно чогось, i, боже, як шкода тата з мамою...
Хлiб випав у його з рук, i вiн на всю хату так i заголосив:
- Я ма-а-лий ще!..
Всi, що були в хатi, далi не могли вже втерпiти й весело зареготали.
Василько глянув кругом i зрозумiв, що то все були жарти. Вiн з радощiв аж сам засмiявся. Потiм засоромився, закрився руками та, скинувши Петрову свитку, вистрибом так i метнувсь на пiч!
Часто пiсля того питали його:
- А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, а потiм поважно одмовить:
- Так-то й женитись!.. Там тобi така морока, що нехай його й кат вiзьме!..
[1911]
- Посетители
- 486
- Материалы
- 312
- Количество просмотров материалов
- 447552