Васильченко Степан Васильович

Золота діжа

  Васильченко Степан Васильович,Золота діжаПро нашого дiда казали, що вiн умiє злодiям одводити очi. Нiби й справдi вiн щось таке мав. Їдемо оце до схiд сонця в поле. У полi скрiзь лежить iще клубкам густий туман. Покаже вiн батогом у поле й гукає:
- А глянь, глянь, скiльки ото сивих кабанiв понаганяв вiн у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже).
Глянеш туди, очам своїм вiри не доймаєш - той туман уже не туман: все поле, скiльки його очамн зведеш, забито  чередами сивих кабанiв. I вже поки не розiйдеться вiн, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сивi кабани.
   Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо. А далi:
- Бiжи сюди, я тобi загадку загадаю. Прибiжиш.
- Яку?
- А ось яку: бiжать конi воронi, на них узди порванi. Одгадую i так i сяк - не виходить.
- Нi,- каже,- так ти не вгадаєш, глянь краще вгору. Глянеш.
- Ну, що ти побачив там?
- Хмари, а бiльш нiчого.
- Подивись краще, може, то й не хмари.
  

Тiльки вiн скаже так, зразу нiби очi тобi розплющаться: вже немає хмар - то табуни сполоханих, розпу-жаних диких коней скiльки духу мчаться понад хатами, понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вiтрi порозпускавши. Летять кудись, летять, i краю їм немає.

  Дiд же скаже та й пiде собi, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, i про все на свiтi забудеш - нiби справдi заворожений. Було ще яхось улiтку увечерi. Посеред двору на колодках сидiли всi нашi: тато й мама, старша наша сестра i дехто з сусiдiв. Гомонiв мiж ними й дiд: розповiдав, здається, байку про нiмця-астронома, що зайшов ночувати
в село до чоловiка.
   А я кругом двору, нiби той об'їждчик, хвицаючись i тоненько iржучи, ганяю безперестану на хворостинi. А бiльшi дiти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ро-машами та кропивою позаростала: в дворi у нас почали копати глинище. Стрибають через яму i в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно м'якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворi стоїть такий ярмарок, що за малими великi одне одного не чують.
- Та вгамуйтесь! Не кричiть! Не казiться!-тiльки й чути раз по раз з колодок.
- Та й чого це вони дурiють так сьогоднi?
Васильченко Степан Васильович,Золота діжаДалi до дiда:
- Хоч би ви, дiду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
- Я їм пороблю! Я їх зараз усiх в поросят поперекидаю,- жартує дiд. А нам ще веселiше од того.
   На подвiр'ї було темно, а далi почало чогось виднiти. Тi, що на колодках сидiли, чогось примовкли i дивились всi в один бiк. За нашим двором темнiли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попiднiмали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квiтувала пшениця i звiдкiль увечерi вiтер тiльки її дух приносив, там червоно червонiлося,
нiби десь у полi огонь пастухи розкладали.
- Андрiйку, гов! - гукає дiд.
- Чого-о? - одгукуюсь десь за повiткою.
- Скачи сюди, покажу диво!
- Дурите! (Ми з дiдом товаришували).
- Далебi, нi.
Я хльоскаю батiжком iз валу свого вороного й шумлю до дiда:
- Ви, дiду, кликали мене?
- Iди сюди! - Дiд бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дiд мене догори дригом поставить. Дiд бере силою.- Дивись - чи бачив ти таке: за лiсом, за пралiсом золота дiжа сходить. Я примовк. Далi як не закричу, як не загаласую:

- Ай-яй-яй! Дивiться! Що воно таке?
Iншi дiти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попiдiймали голови.
Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбiльшки золота дiжа, на очах сходила, червонiла сама, i небо червонiло. А назустрiч їй вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались.
Тихо стало, як у церквi.
А далi вже я догадався та як крикну:
- Та це ж мiсяць зiходить! Всi засмiялись:
- А ти ж думав i справдi дiжа?
Що мiсяць, то мiсяць - всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечiр здавалося, що то золота дiжа сходить. Дiжа, та й край, хоч тобi що...
Дiти посiдали на краю ями, ноги вниз поспускали i розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав iз хлопцiв загадку про мiсяць:
"Серед моря-моря - червона комора". Другий - другу:
"Вийшов гiсть, став на помiст та й розпустив конi по всiй оболонi". Спершу загадували про мiсяць, про зорi, про сонце, а далi й усякi iншi. А чарiвна дiжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тiсто розплилося по всьому двору й городу.
   Обмокли в золотi бiлi пахучi романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвiтилась кропива. Спершу не було видно, а тепер застовбурiли на городi соняшники... Навiть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тiстом. А на колодках мiж темними поставами аж сяє в бiлiй сорочцi веселий чарiвник дiд, що наворожив нам цей золотий вечiр.


Добавить комментарий

     

Стоит почитать:

Посетители
486
Материалы
312
Количество просмотров материалов
447415


Стоит посмотреть

владелец сайта Полянина Ольга

       Все тексты, представленные на сайте, взяты из открытых электронных источников. Права на материалы принадлежат их правообладателям.
     В том случае, если авторы текстов или владельцы авторских прав будут возражать против их расположения в открытом доступе прошу поставить меня об этом в известность.

     Я НЕМЕДЛЕННО уберу такие материалы из электронной библиотеки.
                                                       С уважением, Полянина Ольга      Написать письмо

x