Грінченко Борис Дмитрович
                    Два морози

Грінченко Борис Дмитрович, Два морозиОй гуляли в полі два морози,

Два морози, два рідненькі брати.
Брат старіший звався -
Ніс Червоний,
А молодший -
Синій Ніс на ймення.
Ой гуляють в полі два морози,
Поле чисте в кригу зодягають,
І говорить менший так до брата:
"Ой, мій братику, Червоний Носе!
Як би нам з тобою тут погратись,
Поморозити людей і звіра?"
Відмовля йому мороз старіший:
"Брате мій, морозе, Синій Носе!
Якщо, брате, хочеш ти погратись,
Хочеш ти людей, звірів морозить,
То не в полі треба нам гуляти -
Поле чисте снігом скрізь укрило,
Всі шляхи позамітало в полі,
Не проїде тут ніхто, не пройде,
Краще в темний ліс мерщій ходімо!
Хоч не так там просторо гуляти,
Так же втіхи буде нам багато:
Там і люди проїздять частіше,
А що звіра хижого - усюди
В лісі ми зустрінемо без ліку!
Буде там кому, морозе-брате,
Досхочу зморозити все тіло,
Зупинити кров гарячу в жилах,
Задавить дихання тепле в горлі
І з живого - криги шмат зробити".

І послухався молодший брата,
Вдвох побігли в темний ліс морози;
Біжучи, ще й граються морози,
На одній нозі стрибають жваво,
По дубках тріщать і по осиках -
Аж старий дубняк гуде і стогне
І риплять осики молоденькі.

Як стрибнуть по снігові м'якому,
Крижана кора стає на ньому;
Де билиноньку з-під снігу видко,
Подмухнуть на неї два морози,
У срібло її неначе вдягнуть.
Ось вони і чують: в темнім лісі
Задзвенів близенько й гучно дзвоник,
І в багатих санках пан пихатий
Надбіга на огирях1 стрибучих,
На йому кожух ведмежий добрий
Ще і теплая лисича шапка,
Вовчі чоботи на ноги взуто.
Другим же шляхом ріжнаті2 прості
По снігу риплять собі санчата,-
То мужик у ліс по дрова їде.
На йому кожух - на латі лата,
Шапка в нього вся в дірках, старенька,
Вітром буйним шапка та підбита -
Як повіє, так і повіває;
Шкарбуни - не чоботи узуті,
Та ще й ті роти пороззявляли.
Синій Ніс, мороз, тоді і каже:
"Ну, кому ж за ким тепер нам бігти?
Я б хотів за мужиком побігти,
Бо його скоріше я дошкулю:
На йому кожух в дірках та в латах,
Шапка вітром в мужика підбита,
Шкарбуни - не чоботи узуті,
Та ще й ті роти пороззявляли.
Ти ж дужчіший, то візьми ти пана,
Бо на ньому - глянь! - кожух ведмежий
Ще і теплая лисича шапка,
Вовчі чоботи на ноги взуто -
Не подужаю його я зроду!"

Усміхнувсь мороз тоді старіший
(Він морозив вже багато всяких,
Тим і знав, кого дошкулить важче),
Усміхнувсь Червоний Ніс та й каже:
"Молодий ти, братику морозе,
Молодий ти,- каже, ще невчений!
Ну, та хай вже буде так, як хочеш:
Ти біжи за мужиком убогим,
Я за паном побіжу скоріше.
Прощавай, морозе Синій Носе!"
"Прощавай і ти! - йому той каже.
Засвистіли, гупнули, побігли.

Грінченко Борис Дмитрович, Два морози***

От вже сонечко зайшло за лісом,
Погасає день короткий зимній,
І тоді ізнов у чистім полі
Ізійшлись докупи два морози,
Два морози, два рідненькі брати,
Ізострілись, почали питатись,
Хто награтись за день зміг найкраще,
Поморозить зміг хто дошкульніше.
От і каже більшому молодший:
"Попохекав, мабуть, коло пана,
Поки ти дошкулить зміг хоч трохи!
Та й не диво ж: навдягав одежі
Скрізь такої, що і не пролізеш:
Де вже там його тобі дошкулить!"
Засміявсь тоді мороз старіший,
Бо не вперше він уже морозив,
Засміявся він тоді та й каже:
"Ой морозе Синій Носе, брате!
Молодий ти, братику, невчений!
Так його допік я і дошкулив,
Що півдня він грітиметься в хаті,
Та і то ще хто й зна чи о дій де".
Здивувавсь тоді мороз молодший:
"А кожух, а чоботи та шапка?
Чи вони тебе і не спинили?"
Відмовля йому старіший знову:
"Та хіба від мене те пособить?
Я заліз до нього і в кожуха,
І у шапку, й чоботи у вовчі,
Та й почав без жалю дошкуляти.
Він вже й мнеться у кожусі, й гнеться,
І ховається у тепле хутро,
Часом крекче, а то й стогне часом
Або, міцно загорнувшись, тихо
Він сидить, не ворухнеться й трохи,
Мабуть, дума, що його покину,
Якщо він сидітиме тихенько,
А мені ще й краще дошкуляти!
А мені цього ж то тільки й треба!
Заходивсь я коло нього добре
І вже випустив його у хату
Тільки-тільки що живого трохи -
Буде згадувать мене довіку!
Ну, а ти з своїм же як? Награвся?"
Аж зітхнув мороз молодший тяжко:
"Ох, мій брате, мій Червоний Носе!
Правду ти казав мені, дурному:
Молодий мороз я і невчений!
Мужика я думав заморозить,

Аж воно інакше діло склалось,
Ще й мені він ребра поломачив".
"Як же то?" - питається старіший.
"Ох, та так... Мужик по дрова їхав...
Ну, й почав був я ще на дорозі
Дошкулять його таки гарненько.
Тільки він мене і не злякався,
А ще й лається усяким словом:
"От такий-сякий мороз цей!" - каже.
Злість мене за серце ухопила,
Я почав його щипать, шпигати
Іще дужче крізь кожух той драний
І крізь шапку у дірках стареньку,
Крізь ті чоботи, що пальці видко.
Та не довго я втішавсь і грався!
Ось приїхав він, розпріг коняку,
За сокиру взявся, щоб рубати.
Ось тепер (така моя, бач, думка!)
Я його дошкулю вже як треба!
І заліз до нього під кожух я
І почав шпигати та щипати,
А мужик сокирою махає
Та рубає дрова безупинно,
Аж тріски летять навкруг од нього.
Бачу я - не можна вже сидіти
І утік мерщій я з-під кожуха.
Виліз я та й думаю-гадаю:
Як би так, щоб ще його дошкулить?
А мужик і не вважа на мене:
Де б хоч трохи мерзнути у лісі,
А йому ще так, бач, душно стало,
Що узяв кожух із себе скинув
І в самій сорочці вже рубає.
Як побачив, так тоді й зрадів я!
Підожди ж, мій голубе! - кажу я,-
Я тепер тобі накою лиха!
Був кожух увесь від поту мокрий,
Я й заліз у нього аж у вовну
Й заморозив так, що він зробився
Наче дошка та тверда дубова -
Покуштуй лиш, одягай, мужиче!
Доробив мужик свою роботу,
Підійшов тоді він до кожуха,-
Я ж радію без кінця й без краю:
Ось коли вже, думка, навтішаюсь!
Як побачив же мужик кожуха,
Як почав же лаять на всі боки
Він мене тоді усяким словом!
Ну, а я собі таки гадаю:
Лайся, лайся скільки хочеш, дурню,
А мене не виженеш, хоч лусни!
Так не хитре ж те мужиче плем'я!
Хоч налаяв на всі боки тяжко,
Так йому було ще лайки мало:
Як ухопить він дрючину довгу
Та сучкбвату й товстючу дуже,
Як почне дубасити кожуха,
Б'є та й б'є, мене ж ще дужче лає!
Ох, дізнав я там тяжкого лиха!
Тут мені давно б уже тікати,
Так у вовні ж я заплутавсь дуже
І ніяк я видертись не зможу.
А мужик лупцює та й лупцює,
Б'є мене без жалю, як улучить,
Та ще й каже, сміючися з мене:
"От дурний мороз цей взявсь у біса:
Мужика схотілось заморозить!"
Ледве-ледве викрутивсь од нього
І утік потерзаний, побитий...
Ох і знаю ж я тепер навіки,
Як тих клятих мужиків займати,
Досі ще увесь як перебитий!.."


Добавить комментарий

     

Стоит почитать:

Посетители
486
Материалы
312
Количество просмотров материалов
447426


Стоит посмотреть

владелец сайта Полянина Ольга

       Все тексты, представленные на сайте, взяты из открытых электронных источников. Права на материалы принадлежат их правообладателям.
     В том случае, если авторы текстов или владельцы авторских прав будут возражать против их расположения в открытом доступе прошу поставить меня об этом в известность.

     Я НЕМЕДЛЕННО уберу такие материалы из электронной библиотеки.
                                                       С уважением, Полянина Ольга      Написать письмо

x