Читайлики.ru Электронная библиотека для детей

Васильченко Степан Васильович

Золота діжа

  Про нашого дiда казали, що вiн умiє злодiям одводити очi. Нiби й справдi вiн щось таке мав. Їдемо оце до схiд сонця в поле. У полi скрiзь лежить iще клубкам густий туман. Покаже вiн батогом у поле й гукає:
- А глянь, глянь, скiльки ото сивих кабанiв понаганяв вiн у поле. (А хто саме понаганяв, про те не каже).
Глянеш туди, очам своїм вiри не доймаєш - той туман уже не туман: все поле, скiльки його очамн зведеш, забито  чередами сивих кабанiв. I вже поки не розiйдеться вiн, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сивi кабани.
   Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо. А далi:
- Бiжи сюди, я тобi загадку загадаю. Прибiжиш.
- Яку?
- А ось яку: бiжать конi воронi, на них узди порванi. Одгадую i так i сяк - не виходить.
- Нi,- каже,- так ти не вгадаєш, глянь краще вгору. Глянеш.
- Ну, що ти побачив там?
- Хмари, а бiльш нiчого.
- Подивись краще, може, то й не хмари.
  

  Дiд же скаже та й пiде собi, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й дивишся, i про все на свiтi забудеш - нiби справдi заворожений. Було ще яхось улiтку увечерi. Посеред двору на колодках сидiли всi нашi: тато й мама, старша наша сестра i дехто з сусiдiв. Гомонiв мiж ними й дiд: розповiдав, здається, байку про нiмця-астронома, що зайшов ночувати
в село до чоловiка.
   А я кругом двору, нiби той об'їждчик, хвицаючись i тоненько iржучи, ганяю безперестану на хворостинi. А бiльшi дiти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ро-машами та кропивою позаростала: в дворi у нас почали копати глинище. Стрибають через яму i в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно м'якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворi стоїть такий ярмарок, що за малими великi одне одного не чують.
- Та вгамуйтесь! Не кричiть! Не казiться!-тiльки й чути раз по раз з колодок.
- Та й чого це вони дурiють так сьогоднi?
Далi до дiда:
- Хоч би ви, дiду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
- Я їм пороблю! Я їх зараз усiх в поросят поперекидаю,- жартує дiд. А нам ще веселiше од того.
   На подвiр'ї було темно, а далi почало чогось виднiти. Тi, що на колодках сидiли, чогось примовкли i дивились всi в один бiк. За нашим двором темнiли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попiднiмали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квiтувала пшениця i звiдкiль увечерi вiтер тiльки її дух приносив, там червоно червонiлося,
нiби десь у полi огонь пастухи розкладали.
- Андрiйку, гов! - гукає дiд.
- Чого-о? - одгукуюсь десь за повiткою.
- Скачи сюди, покажу диво!
- Дурите! (Ми з дiдом товаришували).
- Далебi, нi.
Я хльоскаю батiжком iз валу свого вороного й шумлю до дiда:
- Ви, дiду, кликали мене?
- Iди сюди! - Дiд бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дiд мене догори дригом поставить. Дiд бере силою.- Дивись - чи бачив ти таке: за лiсом, за пралiсом золота дiжа сходить. Я примовк. Далi як не закричу, як не загаласую: