Читайлики.ru Электронная библиотека для детей

                       Тютюнник Григір Михайлович
                                 Степова казка
                                       
        ЗАБУТИЙ КУРІНЬ
            Ніхто вже не пам'ятає, відколи стоїть посеред степу отой Курінь — хатка не хатка, бо ні стін, ні вікон, ані димаря; одначе й стіжок не стіжок, бо двері є. А за дверима — холодний морок, грибами-поганками пахне та давніми дощами. Є ще у Куреня дві великі діри по боках. Одна зяє на північ, звідки взимку вітри холодні, друга на південь, звідки вітри теплі.
   
    Гасають побіля Куреня й інші вітри й вітерці, шукають, у яку б то їм веселу дірочку свиснути: опівнічні — вітри чорні; вдосвіта — блакитні, в полудень — прозорі; звечора — зелені... І всяк свою пісню виводить у дверях Куреневих та дірках; чорний вітер, опівнічний, стогне по-совиному; блакитний, досвітній, зітхає спросоння; прозорий, полуденний, весело свиськає, а зелений, вечоровий, тихо воркоче, бо хочеться йому спати.
   
    Стоїть Курінь, старіє. Мох на ньому послався, жовтий і зелений, бур'яни довкола розкошують, не кошені, не толочені: полин і вівсюг, ковила і молочай, горошок і деревій... А на самому верху Куреневому тополеня росте — залетіло звідкись іще зернятком. Куди воно мандрувало, звідки — хтозна. Приблудне тополеня.
   
    Взимку та повесні Курінь відчинено з ранку до вечора і цілу ніч. Заходь у двері, лізь у вік-на-діромахи, якщо тобі дверей мало! А восени і влітку — зась, тому що і двері, і дірки, і бур'яни довкола засновані повутиною: згори вниз, уздовж і впоперек, сітями круглими й сітями навкісними... Всякими. Бо кожен павук по-своєму думає: один кругло, другий уздовж, третій упоперек... Яка думка, така й сіть!
   
    Незатишно в Курені. Од моху дух похмурий сходить, а всередині усе щось гуде: чи то протяги степові, чи, може, джміль залетів та ніяк не вибереться.
   
    Забутий Курінь.
   
    І ніхто вже не пам'ятає його молодим, коли був він схованкою від гроз і спеки, холоду і втоми всякому степовикові — і орачам, і сіячам, і жниварям, і молотникам... А ниви пахли хлібами, динями, кавунами, і шуліки високо в небі погойдувалися на крилах. Вечорами перед Куреневими дверима горіло вогнище, збиралися вморені люди і співали вморених пісень. Потім і люди, й пісні засинали, і тільки полум'я од вогнища то шугало вгору червоними шпичками, то гнулося дугою од вітру, то й зовсім згасало. І тоді аж до світанку жеврів та блимав у ніч невсипущий жар та іскри никали побіля Куреня цілими роями і гасли нишком одна по одній.
   
    Тепер Курінь уже давно живе посеред степу сам один. Вже й говорити забув. А знав же! Не сам знав, щоправда, а навчився від того, хто його змайстрував, — дядька Демида, теслі і вшивальника.
   
    Було це так. Коли Демид тесав дерево на Курінь, то перед тим, як сісти перепочити, розгинав спину, брався руками за поперек і казав:
   
    — 0-ох! Болять мої кісточки... Мабуть, на дощ.
   
    А коли зробив Куреневі раму, щоб він міцно стояв на землі, коли оббив латами, щоб було до чого солом'яні кулі в'язать, а далі ще й
    ушив, то перш ніж сісти на траву і закурити цигарку — а може, на радощах, що Курінь уже готовий, — вигукнув весело:
   
    — Хух. Заморився, хай тобі абищо. Не на Курінь сказав «абищо», а на саме оте Абищо. А що воно таке, ніхто не знає, навіть сам дядько Демид.
   
    Потім, перепочивши та перекуривши, ходив Демид навколо Куреня, причісував граблями стріху, пробував його похитати рукою і казав
    сам собі:
   
    — Ш-шо-о? Він стоятиме! Демид як змайструє, то навік. Еге!
   
    А другого дня прийшли люди забирати Курінь у степ. Стали підсаджувати його на воза, а він раптом сказав так самісінько, як і Демид:
   
    — 0-ох!
   
    А як везли у степ і вітер бавився новенькою солом'яною чуприною Куреневою й терся об його солом'яні боки, він усе казав і казав здивовано:
   
    — Ш-шо-о? Шо-о-о?
   
    Коли ж привезли і зсадили з воза на землю, Курінь радо видихнув:
   
    — Хух!
   
    І часто він потім так казав, бо часто його перевозили й переносили з поля на поле, з баштану на баштан.
   
    Тепер забутий Курінь мовчав день у день і рік у рік, бо ніхто його вже нікуди не возив і не носив. Навіть не згадував ніхто, як колись, бувало:
   
    — Ой, рятуйте, яка хмара насуває! Гайда, людоньки, до Куреня! Або:
   
    — Де се воно вогнище так виграє в степу?
   
    — А то коло Куреня сторожі вечерю варять.
    Тепер — ні. Тепер хіба мо' хтось проїжджий чи перехожий спитає в селян:
   
    — Що воно ото чорніє в тумані серед поля?
   
    — То був колись Курінь, — одкажуть йому. — Тепер там ніхто не живе.
   
    Та й по всьому.
   
    Так думають і кажуть люди. Бо їм невтямки і навіть невздогад, що насправді Курінь отой хоч і старий, та не сам. Насправді в ньому живуть, і старанно працюють, і спочивають, і їдять, навіть граються, як є коли. Живуть у ньому ті, чиєї мови люди ніколи не чули, не знають, а отже, думають, що її й нема.
   
    Нехай собі думають. А ми краще подивимося та послухаєм.
   
   
        ЯК СВИСНЕ БАБАК...
   
    Ранньої весни, коли в степу на сході сонця по всіх ярах та виярочках вилежуються сонні тумани, а трави ще тільки сходять на пагорбах зеленими табунцями, біля самісінького Куреня ворухнулася раптом суха бур'янина, похиталася-похиталася з боку в бік і впала. А на тому місці, де вона стояла, зробилася нора. У норі хтось важко посапував і сердито бурмотів. А трохи перегодом з-під землі виткнувся в туман гострий писок, за ним — сердитющі настовбурчені вуса, а за вусами і вся голова якогось підземельника — припорошена пилом, без очей і з маленькими ямочками в щетині замість вух.
   
    — Пфк! — сказав підземельник, курнувши хмаркою пилу. Потім понюхав туман і прислухався.
   
    Біля Куреня, в бур'янах, і далі в степу було тихо, а туман — теплий. Аж тоді підземельник повільно підняв угору дві рогові заслінки побіля вух-ямочок, і з-під них вигулькнуло на світ двоє очей. Вони були маленькі й колючі.
   
    — Пфу! Як червоно...
   
    Підземельник недобачав, тому сонця не любив.
   
    «Гм, де ж це я опинився?» — подумав підзе-мельник сердито, бо йому дуже хотілося їсти, і вибрався з нори весь.
   
    Він був кволий після зимового сну, тому ледве переставляв ноги — передні, з гострими роговими пальцями, ще нічого, міцненькі, а задні ледве волочилися, і слідом за ними ледве волочився геть охлялий хвіст.
   
    Наткнувшись на Курінь, підземельник злякано присів, а що Курінь мовчав і не ворушився, то він осмілів, покуштував язиком вологий від туману мох і став швидко його лизати. Ах, як прохолодно стало йому в грудях, скільки сили прибуло одразу! І підземельник повеселішав.
   
    — Ту-ру-ру, ту-ру-ру, — замугикав він і рушив обдивлятися Курінь з усіх боків.
   
    Курінь пах землею і мохом і видавався під-земельникові горою, що вникала десь високо в тумані. А бур'яни навколо — як ліс, і пахощі їхні були гіркі та прохолодні.
   
    «Добре було б отуто вирити колодязь, — подумав підземельник. — 3 цієї гори в нього набігало б у дощі повно води. А на рівному вирий — води набирається при самому дні. Полізеш, лизнеш капельку і вибирайся, дерися знову вгору. Та ще задки... Спробуй!»
   
    І тут він опинився напроти Куреневих дверей. З них сивими клубками викочувався туман і дихала вогкість. Підземельник наїжачився і гукнув дуже войовниче:
   
    — Турр, турр!
    У Курені, однак, ніщо й не шелеснуло, тільки луна розкотилась по темних кутках.
   
    «Гм, виходить, я прокинувся перший, — подумав підземельник. — А може, ще й Бабак не свистів, може, ще й не весна, а тільки відлига?»
   
    І вже геть осмілів (раз він перший, то кого ж йому боятися!) і попхався в Курінь. Проте не зробив і двох кроків, як з-під ніг йому закричали погрозливо:
   
    — Ану, не наступаться! — І луна в Курені теж погрозливо проказала:
   
    «Ану, не наступа...»
   
    Підземельник присів на лапах, зачаїв подих. І тут йому стало лоскотно — в ноги, в боки, в живіт, навіть на кінчикові носа лоскотнуло. Підземельник оглянув себе і побачив, що по ногах йому один за одним, як пожежники по драбині, деруться якісь носаті бігунці. Вони підсаджували один одного носами, підпихали тоненькими ніжками і всі, як один, войовниче ворушили вусиками.
   
    — Ти хто такий?! — почув підземельник і побачив на кінчикові свого носа такого ж бігунця, як і інші, тільки трохи товщого. Він також ворушив вусами і дивився в очі підземель-никові дуже суворо.
   
    — А ви хто? — сердито буркнув підземельник. — І чого лоскочетесь?
   
    — Ми Мурахи, — поважно одказав той, що сидів на носі. — А я Мурашиний ватаг і питаю в тебе, чого ти наступаєш ногою на вхід до нашого мурашника? Хто такий будеш? І чого тобі в нас треба? Тільки відповідай швидко, бо нам ніколи.
   
    — Я Кріт, — сказав підземельник лагідніше, бо од лоскоту йому стало приємно, навіть смішно трохи, — і шукаю, в кого спитати, чи
    свистів уже Бабак? Наступив же я на вхід до вашого мурашника, як ви кажете, не навмисне, а тому, що недобачаю. А якщо ви — ватаг, то скажіть своїм, хай не лоскочуться. Іще, прошу, скажіть, скільки вас тут є, бо я, правду кажучи, ніколи не бачив такого великого гурту. А як можна, то ще й таке спитаю: куди се ви поспішаєте?
   
    Вислухавши це, ватаг щось гукнув до Мурах, щось показав їм вусами, і вони хутко побігли з Крота на землю. Тоді промовив:
   
    — Бабак свиснув уже хтозна й відколи, ще вчора в полудень; поспішаємо ми завжди, бо в нас повно роботи під землею і на землі: гнізда будувати, землю викочувати нагору, пшеничину тягти аж з-під Куреня сюди, в Курінь... А всіх нас дев'ять тисяч двісті. Але поки я казав вам, що нас дев'ять тисяч двісті, нас набралося вже дев'ять тисяч триста, а поки я кажу вам, що нас дев'ять тисяч триста, то нас набралося вже дев'ять тисяч чотириста, бо ми ще тільки прокидаємося від зимового сну...
   
    — Так, так, я сам тільки що прокинувся, — зітхнув Кріт, бо знову відчув, що йому хочеться їсти, але розсердитися не посмів: адже внизу, біля його ніг, стояла ціла ватага Мурах, до того ж їхній ватажко був такий люб'язний... — Я хотів би подивитися, чи не можна й мені десь тут вирити нору, бо я, розумієте, не терплю світла. А там, у степу, де не вийду з-під землі, — скрізь сонце. Іще бачу я: земля тут сира, м'яка... У ній, напевно, є багато черв'ячків, а я, правду сказати, дуже люблю ними снідати. — Тут Кріт сором'язливо посміхнувся і додав: — І обідати. — Тоді посміхнувся ще раз і ще раз додав: — І вечеряти.
   
    — То будь ласка! — погодився Мурашиний ватажко. — Будьте нашим сусідом. Правда, в одному кутку оно вже хтось почав рити нору. А в інших трьох вільно. Вибирайте, який вам до вподоби. Тільки зараз подайтеся, прошу, трохи назад і прийміть лапу, бо ви, — пробачте, що знову нагадую, — затулили нею вхід до нашого житла. Пройдіть якось боком.
   
    Тут Мурашиний ватаг дістав своєю тоненькою лапкою найближчу до Кротового носа травинку і збіг по ній на землю. А Кріт подався назад і прибрав лапу з ледь помітної нірки в землі.
   
    Тим часом ватаг промовив до своєї ватаги:
   
    — Братове! Той, кого ми з вами хотіли по' карати за шкоду, називається Кротом. Він недобачає і заподіяв нам шкоди ненавмисне. А щоб надалі з ним такого не було, давайте нагорнемо над нашим підземеллям купу землі! Тоді новий наш сусіда бачитиме її ще здалеку і обминатиме. А зараз — усі, як один, стали до роботи!
   
    І перший шаснув у нірку, а за ним довгим чорним шнурочком потяглася під землю і вся його ватага.
   
    Кріт обережно переступив той шнурочок і увійшов до Куреня. Супроти дірок, що зяяли в туман, на нього війнуло протягом, і він здригнувся. Зате далі, в кутку, було так затишно, так тепло і смерково, що Кріт аж гуркнув раденько і вже хотів рити нору, але тут один його вусик зачепився за якусь невидиму струну, і вона голосно бринькнула.
   
    — Ну-ну, порви-порви! — почув Кріт у себе над головою грізний покрик і зіщулився, і присів на лапах.
   
    А струна задрижала швидко-швидко (схоже, по ній хтось біг), і за мить Кріт побачив біля свого вуса сірого волоханя з довгими гнутими, як дужки, ногами, великим круглим черевцем і маленькою голівкою.
    Ще волохань мав восьмеро очей, і всі вони зорили в різні боки.
   
    — Хто такий? — спитав волохань, погойдуючись на струні та бринькаючи по ній одною
   
    лапкою.
   
    — Я Кріт, — сердито буркнув йому Кріт, бо йому знову хотілося їсти. — А ти хто, що ви-гойдуєшся тут?
   
    — А я Павук, — поважно мовив волохань. — І не вигойдуюся, а дожидаю муху. А ти сюди по що?
   
    — Нору буду рити, — сказав Кріт і чхнув, бо туман зайшов йому в ніздрі. — Мені Мурашиний ватаг дозволив... А ти краще скажи, навіщо тобі стільки очей?
   
    — Ха! — посміхнувся Павук. — Щоб дивитися одразу в усі боки. Оно бачиш мою снасть? — показав лапкою вгору.
   
    Кріт підвів голову й побачив над собою величезну круглу сіть, що погойдувалася од протягу (цей Павук думав кругло, тому й сіть у нього була кругла).
   
    — Так ото я там сиджу і жду мух, — пояснив Павук. — Як тільки налетить котрась, то й заплутається. Тоді я не тільки чую, що павутина дрижить, а ще й бачу, де саме.
   
    — А зараз куди ти оце дивишся, що я ніяк не доберу? — спитав Кріт.
   
    — На тебе, — усміхнувся Павук. — І праворуч. І ліворуч. І назад... А ти?
   
    — А я тільки на тебе, й то недобачаю, — од-казав Кріт і теж ніяково усміхнувся. — І в мурашник тільки що вшелепкався...
   
    — То, може, давай я тебе навчу бачити у всі боки? — сказав Павук. — Давай?
   
    — Та якщо зумієш... — не дуже охоче погодився Кріт, бо йому ж ото хотілося їсти.
   
    А Павук зрадів, що випадає погратися, спритно окрутнувся на павутинці й побіг угору до сіті. А як вихопився на неї, гукнув Кротові вниз:
   
    — Ти мене бачиш?
   
    — Либонь, мріє щось трохи таке, як ти — і не ти, — озвався Кріт.
   
    — Тоді ж пильнуй! — завзято крикнув Павук і подався кружка по своїй снасті. Кріт звівся на задні лапки, ще й на хвостик трохи обіперся і став швидко обертатися за Павуком. Тоді втомився й сів.
   
    — Дивись, дивись! — захекано гукав до нього Павук. — А що, вже зморився? Хек-хек... От бач! А мені якби ти оце кружка бігав... хек-хек... а я сидів, крутитися не треба: на те в мене... хек-хек... восьмеро очей. От я зараз до тебе спиною, а бачу... хек-хек... що ти робиш.
   
    — А що я роблю? — спитав Кріт і ледь помітно ворухнув хвостиком.
   
    — Хвостиком ворушиш!
   
    — А зараз — що? — спитав Кріт і швидко торкнув лапкою один свій вус.
   
    — Вусик торкаєш!
   
    Павукові дуже сподобалося прихвастувати, і він сказав:
   
    — Двоє очей та ще підсліпуватих — то, вважай, нічого, і хто схоче, тебе вхопить. Усяка хапачка!
   
    — Не так-то скраю, — образився Кріт. — Я теж, коли хочеш знати, можу бачити у всі боки.
   
    — Як? — спитав Павук насмішкувато, але не дуже.
   
    — А так. Ось ти паняй по своїй снасті круж-ка-біжка і зупиняйся де хоч, а я спиною до тебе одвернуся й казатиму, де саме ти зупинився.
   
    — Нумо! — весело погодився Павук. — Тільки ж я тепер мовчатиму, бо ти по голосу вгадуватимеш. — І подався кружка.
   
    Супроти тої дірки, в яку зазирало сонце, він став і навіть подих затамував. «Хай спробує!» — весело подумав.
   
    — Зараз ти сидиш... напроти сонячної дірки, — сказав Кріт.
   
    Павук мовчки здивувався, а тоді ще швидше дременув по круглій своїй сіті й знишк над самісіньким Кротом.
   
    — А зараз ти наді мною! — сказав Кріт.
   
    — Як же ти бачиш? — озвався Павук, і в голосі його вже не чути було хвастощів. — А казав — недобачаєш...
   
    — Казав, — засміявся Кріт, — та не зав'язав. Бо в мене замість очей вуха бачать. — Коли ти біжиш, снасть під ногами в тебе каже:
   
    рип-рип, рип-рип... А як зупинишся — мовчить. Отож де вона вмовкла, там ти і є.
   
    — А-а, — кисло мовив Павук, бо вихвалятися тепер йому було нічим, а просто так гратися не хотілось. — Тоді рий свою нору, а я піду спочивати, бо так ухоркався... — і, втомлено заточуючись, пішов по своїй павутинці вгору.
   
    — А як я твою струну вусом порву? — гукнув йому навздогінці Кріт. — Тоді що?
   
    — Рви, — сказав Павук, не оглядаючись, — я нову натягну. У мене цих струн стільки, що на сто сіток вистачить.
   
    І загойдався на круглій павутинці, і підобгав під себе лапки-дужки, і вже засинав, утомлений. А Кріт де стояв, там і зник під землею, тільки грудочки вгору полетіли.
   
   
        НЕБЕЗПЕЧНИЙ ПРИЯТЕЛЬ
   
    Мліє степ у малинових променях передвечірнього сонця. Мліє і сходить до неба степова імла — теж малинова. А тумани вже давно щезли: розвіяли їх сині та теплі вітри й вітерці. Парує і Курінь старий, зогрівшись за цілий день проти сонечка. А тополеня мале на верху Куреневому солодкі духмянці у степ за вітром посилає: то пахне його брость тополиними парфумами. Скоро стане та брость шовковими листочками. А зараз на ній сонце малинові краплі порозвішувало — впала роса, вечір заходить.
   
    А Крота немає. Як врився уранці в землю, то й досі не видно. Що він там робить потемки? Чи, може, нора його вийшла вже десь аж на другому полі?
   
    Ба ні. Сапає щось там у кутку. Сапало, сапало, тоді чхнуло. Він... Ось вигулькнув з нори гострий писочок боязкий, вуса, а далі і вся голова. Потяг носом повітря, заслінки над очима підняв ледь-ледь, та враз і сховався — і не стало ні голови, ні писка з вусами. Тільки нора чорна кругле зорить по Куреню. А в другому кутку, де почав хтось ритися та й кінчив, блиснуло двоє веселих оченят і почувся неголосний добрий сміх: хох-хох-хох...
   
    А тоді ще й голос:
   
    — Вилазь, Кроте, не бійся.
   
    — Не вилізу, — озвався Кріт глухо, видно, зглибока, видно, аж із дна своєї нори. — Не вилізу, бо я тебе знаю: ти — їжак!
   
    І справді, з кутка, де блищали очі, вибрався їжак, струснув солому з голок і сів посеред Куреня.
   
    — Вилазь, кажу, я зараз не голодний, — промовив він.
   
    — Еге, так я тобі й повірив, — прогув Кріт. — Ти за мною торік ганявся, щоб з'їсти... Знаю я вашого брата.
   
    — То, мабуть, не я, хох-хох... — засміявся їжак, — бо від того року в степу не харчуюся, а тільки в селі. — Ей, Павуче!.. — гукнув угору до Павукової сіті. — Скажи йди Кротові, що я не голодний...
   
    Павук хутенько спустився по павутині вниз (він уже відпочив за день після ранкової біган-ки) і гукнув у Кротову нору:
   
    — Вилазь, вилазь, їжак не голодний.
   
    — А ти відки знаєш? — спитав Кріт з підземелля.
   
    — Знаю-знаю, — заторохтів Павук, — я всіма вісьмома своїми очима бачу, який він наїдений, і пісень співає веселих...
   
    Кріт довго мовчав. Тоді прогув:
   
    — Хай присягнеться, що не займе, тоді вилізу.
   
    — Отже не займу! — вигукнув їжак і додав ображено: — Чого б же ми, під одним дахом живучи, не мирилися? Адже нам ціле літо разом жити!
   
    Аж тоді Кріт, хоч і огинаючись, і позираючи скоса на їжака, видобувся з нори і сів біля неї близенько, — про всяк випадок.
   
    — Ходімо в степ погуляємо, погомонимо, — сказав їжак. — Ходімо?
   
    — Про що ж ми з тобою гомонітимемо? — буркнув Кріт. — Як я сердитий, а ти ні.
   
    — А так і гомонітимемо, — одказав їжак. — Ти сердито, а я ні. Хіба, якщо вдачі у нас різні, то й сваритися неодмінно? Вдача — це таке:
   
    сказав їй «мовчи!», вона й мовчатиме. Треба тільки гарненько сказати. То ходімо?
   
    — Ходімо, — не дуже охоче погодився Кріт. — Тільки ,як тобі починатиме хотітися їсти, скажеш...
    — Гаразд, — погодився їжак. — Як схочеться мені їсти, я почну бубоніти отако: бу-бу-бу... Тоді ти краще тікай.
   
    І перший пішов із Куреня. А слідом за ним почапав і Кріт.
   
    Степ уже вбирався у вечорову просинь. Спершу вона, як вода, вступила у видолинки, стала у полинових кущах та побіля них, а далечінь була вже вся синя. Над нею аж ген-ген крайнеба червоніла сонячна заграва та вітерець ледве чутно дихав.
   
    — Я тебе од самого полудня ждав, — промовив їжак любенько, бо таки бачив, що Кріт побоюється його. — Самому, знаєш, така нудьга. Мурахи — ті за роботою світа білого не бачать, все вештаються, як на пожежі. Та ще й дрібні вони дуже як для мене. Ти йому щось скажеш, а його й не видно. Хіба то балачка?! Павук, той усе мух виглядає... Обізватися ні до кого. А я, правду кажучи, як не голодний, люблю поміркувати з ким-небудь у парі, погратися, поспівать... А тебе нема 'й нема. Що ти там хоч робиш під землею?
   
    — Риюся, — одказав Кріт. — Домівку собі будував. Три поверхи вже вивів, тепер ще один треба. Хороша тут земля, під Куренем, черв'ячків повно...
   
    — Як — три поверхи? — здивувався їжак. — Хіба тобі просто нори мало?
   
    — Мало, — сказав Кріт. — Ноги, бач, у мене хоч і дуженькі — і то лиш передні, та не бистрі; очі недобачають; голок, як у тебе, немає... Отож і доводиться рити не одну нору, а багато і на кілька поверхів. Скажімо, пішов дощ — так і знай: нижній мій поверх заллє. Пішов більший — і другий заллє. Куди подітися? Тікаю на третій або ж на четвертий. А буває, Вужака вповзе. Ух! — по цих словах Кріт аж затремтів, а перетремтівши, сказав: — Очі світять, язик як голка... Правда, я йому теж пальця в рот не кладу, а поповоджу з поверху на поверх. В мене голова обертом іде, ну й він покрутиться!
   
    — А як на останній поверх зажене, тоді як? — аж зупинився од цікавості їжак.
   
    — Ніяк, — усміхнувся Кріт. — 3 останнього поверху вихід є.
   
    — Хо-хо! Попалися б вони мені! — реготнув їжак. — Хоч вуж, хоч гадюка. Я б їм показав!
   
    — То ж тобі, у тебе оно голки які, — сказав Кріт. — Ти за хвіст її вхопив і держиш, а вона хай собі колеться, доки сконає.
   
    — Те-те, — образився їжак. — І ти, бачу, мене за боягуза маєш. Вигадав хтось, що я зміїв за хвіст хапаю, і всі за ним слідом бовкають. А я, щоб ти знав, ніколи так не роблю. Я на них просто йду, грудьми, і хапаю не за хвіст, а за голову.
    — Таж вони кусаються отрутно! — вигукнув Кріт.
   
    — Ай що? Мені після того тільки свербить трохи; отрута їхня мене не бере.
   
    — А нашого брата бере, — похнюпився Кріт.
   
    Вони йшли бур'янами, часто ставали й прислухалися, бо степ є степ, тут усякого зустрінеш, і друга, і ворога. Бувало й так, що Кріт відставав, тоді доганяв їжака, облизувався й казав сором'язливенько.
   
    — Слимачок трапився... І їжак на те співчутливо покивував добрим гострим писочком і казав:
   
    — Воно з того слимачка й наїдок такий собі, ну й то харч. Як голодний, то нічим не побра-куєш. Я раніше, коли села ще не знав, теж, бувало, заморював черв'ячка всячиною. А тепер ні. Тепер аби лишень до села добився, а там знайду чим поласувати: і молоком, і яєчком, і яблучком...
   
    — І молоком?! — здивувався Кріт.
   
    — Атож. Оце, буває,виставлять хазяїни мисочку молока своїм прислужникам — котам, собакам тощо, а вони ще й носом крутять. То я вже не промину. А там, дивись, яєчко знайшов на гнізді — теж моє. Яблуко під яблунею трапиться — сюди його. Ти яблук ніколи не куштував?..
   
    — А люди ж на те що? — спитав Кріт.
   
    — Нічого, — усміхнувся їжак. — Або кажуть ХАЙ. Слово в них таке є. ХАЙ — це значить, я можу їсти все, що схочу. Гарне слово. Іще вони полюбляють казати: ЩОСЬ. Ото висьорбаю молоко з мидочки чи там яєчко вип'ю, — вночі звісно, — а вдень приляжу десь під хмизком поспати а чи так перепочити — і чую: «О, щось уже молоко оно випило. А хай йому тямиться!» Інколи, правда, вгадують, що то я. А частіше — ЩОСЬ кажуть, хох-хох... Ну і я їх не обижаю: я їм мишей ловлю, пацюків... Одне слово, жити можна!
   
    — Можна, — мудро погодився Кріт. І далі пішли мовчки, бо попереду вже вид-нівся шлях і гули дроти на стовпах. Тут не дуже розбалакуй, а краще дивися пильніше на всі боки та наслухай: бува, їде хтось возом чи велосипедом, а слідом пес біжить, язик висолопив, то вже неодмінно почує — і тоді клопоту не обберешся. Ні, краще помовчати...
   
    А степ уже вгортався у прозелень, сонно зітхав утомлений за день вітрисько, і з-за стовпів на шляху сходив круглісінький червоний місяць.
   
    — А що, може, вертаймо? — промовив тихенько Кріт. — Бо Курінь наш уже диви де.
   
    І тільки він це сказав, як на шляху спалахнуло два величезні ока, і світло від них так різонуло приятелям у вічі, що вони аж заплющилися обидва.
   
    — Скрутись!!! — крикнув Кротові їжак і став круглою колючою кулею.
   
    — Зарийсь!! — крикнув Кріт їжакові й де стояв, там і зник під землею, тільки грудочки вгору полетіли.
   
    Потім повз них прокотився жахливий круглий гуркіт і подався, подався степом усе далі й далі, обмацуючи світлом своїх очей кожен стовп, білі чашечки вгорі на стовпах, співучі дроти і небо в зорях.
   
    А коли вже геть стихло. Кріт, що сидів у своїй маленькій нірці-сховку, скулившись од переляку, почув:
   
    — Вилазь, годі боятися. То машина поїхала.
   
    — А ти їсти ще не хочеш? — обережно спитав Кріт.
   
    — Он диви! — аж образився їжак. — Чого це ти як з нори виходити, так і перелякався?
   
    — Хтозна, — мовив Кріт, вилазячи з нори та обтрушуючись.
   
    До Куреня підходили, коли місяць стояв уже вище стовпів на шляху. Світло його зазирало в одну Куреневу діру, а в другу пхалися ніч і зорі. Вітер спав, і спав на своїй круглій сіті Павук.
   
    Біля входу в Курінь височіла гостроверха купка землі — та, що Мурашиний ватаг пообіцяв Кротові, а біля неї куняло десятків з чотири Мурах.
   
    — Чого це вони не в норі? — пошепки, щоб нікого не розбудити, спитав Кріт у їжака.
   
    — А то Мурашині солдати, — одшепнув їжак. — Такі в них порядки: одні сплять, інші мурашник сторожують.
   
    І справді, один Мураха-солдат раптом ворухнув вусами і сонно тонюсіньким голосом гукнув своєму сусідові:
   
    — Пильнуй!
   
    Сусід одвістив те слово далі, і пішло воно навколо мурашника, сонне та зморене:
   
    — Пильнуй!..
   
    — Пильнуй!..
   
    — Пильнуй!..
   
    — Ну то на добраніч, — сказав їжак до Кро та.
   
    — Добраніч, — тихенько одказав Кріт. І раптом засміявся, шепочучи: — Ой!.. Хі-хі-хі... ой!..
   
    — Чого ти? — аж злякався їжак.
   
    — Та то я... — ой! — згадав, як мене вранці Мурахи лоскотали... — ніяково промовив Кріт і вже прицілився був шаснути в нору, як їжак сказав:
   
    — Слухай, Кроте, як же це воно в нас так вийшло, що за всю мандрівку ти ні разу й не розсердився?
   
    — Я ж послухав твоєї поради, — розважливо мовив Кріт, — і сказав своїй сердитості:
   
    «Мовчи мені!» От вона й мовчала.
   
    — Ба! — зрадів їжак. — Як схоти — так і зробиться!
   
    З тим і вшевкалися в нори спочивати до ранку.
   
    А разом з ними, радіючи, що не сам у світі і недарма тут стоїть, заснув серед місячного сяйва і старий Курінь.
   
    Тиха і тепла стала ніч над степом. А місяця, а просинюватого сяйва, а тіней — від кожної бур'янинки, від кожної грудочки. А від Куреня — ледь не на півстепу, ще й від тополеняти тоненька в гілочках тінь.
   
    І в синій місячній купелі по степу — стовпчики, стовпчики... То стануть і стоять, то зникнуть геть.
   
    І знову стануть.
   
    Ф'ють, ф'ють... — між собою пересвистують-ся — ближче од Куреня, далі, ще далі...
   
    Куняють Мурахи-вартові, куняють.
   
    Аж ось якийсь пробуркався, ворухнув вусами і спитав у сусіди:
   
    — Хто свистить?
   
    Прокинувся й сусіда та до найближчого ку-няйла:
   
    — Хто свистить?
   
    Отак і питаються один в одного.
   
    А то Ховрашки гасають степом. То зведуться на задні лапки і стоять стовпчиками, щоб глянути, що там коїться по степу при місяцю, то знову сховаються в бур'янах чи борознах.
   
    А місяць сміється вгорі.
    Ф'ють, ф'ють, ф'ють... — свиськає увесь степ. І сяє синьо.
   
    І ледь чутно дихає уві сні Курінь старий, і пахне ледь-ледь мале тополеня — теж зморене сном.
   
    А вдалині край степу, за селом, біліє вузенька смужечка поміж хатами й садами — то повертається із своєї мандрівки по всіх усюдах на землі новий ранок.
   
    Солодко спиться такої години Куреневому братству — і в норах, і під острішком.
   
   
        ХОДИ, БІДА, СТОРОНОЮ!
   
    ...І ніхто з Куреневих помешканців, а також сам Курінь, не сподівався, яка-то біда ждала їх уранці. А сталося от що.
   
    Як тільки сонце виринуло з-за перелогів і степ усміхнувся до нього рум'яними росами, почули куренівці далекий грізний гуркіт, що все наближався і наближався. Двигтіла від нього земля, дрижало їжакове кубло та Кротова й Мурашині нори, і Павукова сіть дрижала дрібненько.
   
    Прокинувся їжак, заблищав з кубла нажаханими очима, забігали Мурахи коло мурашника, розпачливо заметався по своїй павутині Павук. Тільки Крота не видно було: він кидався глибоко в норі з поверху на поверх свого житла і не тямив, що воно там коїться нагорі. Ні, вчорашній гуркіт був не такий. Вчорашній гуркіт схожий був на один грім, а цей, що наближався, — на сто!
   
    Потім ці сто громів підкотилися до самісінького Куреня і знишкли, наче їх і не було. Тільки дим огорнув Курінь густою хмарою, такий ядучий, що й не продихнеш.
   
    — А що, хлопці, — сказав хтось голосно, — приорем старого Демидовича а чи пожаліємо?
   
    Зачувши ці слова, їжак, що скрутився був у колючу кулю, хутко випростався і забігав по Курені, шепочучи усім своїм побратимам:
   
    — Кажіть мерщій отако: «Ходи, біда, стороною! Ходи, біда, стороною!» Тоді вона піде. Кажіть!
   
    І загуло все товариство разом.
   
    — Ходи, біда, стороною! — сказало дев'ять тисяч чотириста Мурах.
   
    — Ходи, біда, стороною, зек-хек... — вихеку вав Павук, бігаючи кружка по своїй сіті.
   
    — Ходи, біда, стороною! — гукнув з нори Кріт.
   
    А їжак знову скрутився (про всяк випадок) і шепотів собі в груди:
   
    — Ходи, біда, стороною! Ходи, біда, стороною!
   
    — А навіщо нам його приорювати, — сказав другий, лагідніший і тихіший голос. — Дивіться, скільки тут всякої степової братії оселилося! Оно їжак зіщулився, он Павучисько гасав з переляку, нора оно свіжа кротяча. Мурах ціла туча... Хай вони собі живуть! А Курінь давайте однесемо за пагорбок на солонці. Хай стоїть там, може, комусь іще в пригоді стане.
   
    І тут Курінь уперше за багато-багато років сказав раптово:
   
    — 0-о-ох?
   
    І піднявся вгору, і повільно поплив над аеуг лею, даленіючи.
   
    А їжак з Мурахами та Кротовою норою зосталися просто неба і чули, як Курінь усе тихіше й тихіше казав:
   
    — Ох-ох... Ох-ох...
   
    Доки й затих.
   
    І тут немовби з-під землі вродився Ховрашок, став стовпчиком на задні лапки і засвистів, і загукав до Куреневого товариства оддалеки:
    — Сюди, cюди! Курінь ваш тут! І тополеня з-за пагорба махало тоненькими гілочками, наче кликало: «Сюди, сюди!»
   
    — Ходімо! — вигукнув їжак і перший рушив бур'янами вперед, до Куреня.
   
    Слідом за ним подався й Кріт, мружачись од сонця. А за Кротом потяглася й довжелезна чорна нитка Мурах з ватажком попереду.
   
    Тільки Павука не було. Його понесли, бачся, разом з павутиною і Куренем.