Солом'яний бичок

           (Українська народна казка)

Солом'яний бичок, українська народна казка, украинская народная сказка для дошкольников, укринская литература для дошкольников, фольклор, сказка для дошкольников на украинском языкеЖи-ли со-бі дід та ба-ба. Дід смо-лу гнав, ба-ба до-ма си-ді-ла, льон пря-ла. Я-кось ба-ба на-па-лась на ді-да:
— Зро-би та й зро-би ме-ні, ді-ду, со-ло-м'я-но-го бич-ка і ос-мо-ли йо-го смо-ло-ю.
— Що ти, дур-на, го-во-риш, на-ві-що то-бі той би-чок здав-ся?
— Зро-би, я вже зна-ю на-ві-що.
Дід — ні-чо-го ро-бить — у-зяв, зро-бив со-ло-м'я-но-го бич-ка й ос-мо-лив йо-го смо-ло-ю.
На ра-нок ба-ба на-бра-ла льо-ну і по-гна-ла со-ло-м'я-но-го бич-ка пас-ти. Са-ма сі-ла, пря-де ку-жіль і при-ка-зу-є:
— Па-сись, па-сись, бич-ку, на тра-ви-ці, по-ки я льо-ну на-пря-ду! До-ти пря-ла, по-ки й за-дрі-ма-ла.
Ко-ли це з тем-но-го лі-су, з ве-ли-ко-го бо-ру бі-жить вед-мідь, на-ско-чив на бич-ка.
— Хто ти та-кий? — пи-тає. — Ска-жи ме-ні! А би-чок і ка-же:
— Я би-чок — тре-тя-чок, з со-ло-ми зроб-ле-ний, смо-ло-ю за-смо-ле-ний.
Вед-мідь ка-же:
— Ко-ли ти со-ло-м'я-ний, смо-лою за-смо-ле-ний, то дай ме-ні смоли о-бід-ра-ний бік за-ла-та-ти!
Би-чок ні-чо-го — мов-чить! Вед-мідь то-ді йо-го за-раз за бік, да-вай смо-лу од-ди-ра-ти. Од-ди-рав — од-ди-рав, та й за-в'яз зу-ба-ми, та ніяк і не ви-рве. Сі-пав — сі-пав — ні!
За-тяг то-го бич-ка хто-зна — ку-ди.
Ба-ба про-ки-да-єть-ся, аж бич-ка й не-ма.
— Ох, ме-ні ли-хо ве-ли-ке! Де це мій би-чок дів-ся? Ма-буть, він у-же до-до-му пі-шов.
Та мер-щій дни-ще й гре-бінь на пле-чі — та до-до-му. Ко-ли ди-вить-ся — вед-мідь бич-ка тя-га-є. Во-на до ді-да.
— Ді-ду, ді-ду, би-чок наш вед-ме-дя при-вів!
Дід ви-ско-чив, од-дер вед-ме-дя, взяв і за-ки-нув йо-го в по-гріб. Дру-го-го дня, ще ні світ ні зо-ря, ба-ба вже взя-ла ку-жіль і по-гна-ла на то-ло-ку бич-ка пас-ти. Са-ма сі-ла, пря-де ку-жіль і при-ка-зу-є:
— Па-сись, па-сись, бич-ку, на тра-вич-ці, по-ки я льо-ну на-пря-ду. До-ти пря-ла, по-ки й за-дрі-ма-ла. Ко-ли це з тем-но-го лі-су, з ве-ли-ко-го бо-ру ви-бі-га-є сі-рий вовк та й до бич-ка:
— Хто ти та-кий? Ска-жи ме-ні!
— Я би-чок — тре-тя-чок, з со-ло-ми зроб-ле-ний, смо-ло-ю за-смо-ле-ний.
— Ко-ли ти смо-ло-ю за-смо-ле-ний, — ка-же вовк, — то дай і ме-ні смо-ли за-смо-лить бік, а то ме-ні со-ба-ки о-бі-дра-ли.
— Бе-ри!
Вовк зра-зу до бо-ку, хо-тів смо-лу од-дер-ти. Драв — драв, та зу-ба-ми й за-стряг, що ні-як у-же й не од-де-ре: що хо-че на-зад, то й ніяк. От і вов-ту-зить-ся з тим бич-ком!
Про-ки-да-єть-ся ба-ба — аж бич-ка вже й не вид-но. Во-на по-ду-ма-ла: «Ма-буть, мій би-чок до-до-му по-брів», — та й пі-шла.
Ко-ли ди-вить-ся: вовк бич-ка тя-га-є. Во-на по-біг-ла, ді-до-ві ска-за-ла. Дід вов-ка в по-гріб у-ки-нув.
По-гна-ла ба-ба і на тре-тій день бич-ка пас-ти. Сі-ла та й за-сну-ла. Бі-жить ли-сич-ка.
— Хто ти та-кий? — пи-та-є бич-ка.
— Я би-чок — тре-тя-чок, з со-ло-ми зроб-ле-ний, смо-ло-ю за-смо-ле-ний.
— Дай ме-ні смо-ли, го-луб-чи-ку, при-ло-жи-ти до бо-ку: злю-щі со-ба-ки тро-хи шку-ри не зня-ли.
— Бе-ри!
У-в'яз-ла й ли-си-ця зу-ба-ми, ні-як не вир-веть-ся. Ба-ба ді-до-ві ска-за-ла, дід у-ки-нув у по-гріб і ли-сич-ку.
А да-лі й зай-чи-ка — по-бі-гай-чи-ка пій-ма-ли.
Як на-зби-ра-лось їх, дід сів над ля-до-ю в по-гре-бі і да-вай гост-ри-ти ніж. Вед-мідь йо-го й пи-та-є:
— Ді-ду, на-ві-що ти ніж гост-риш?
— Щоб з те-бе шку-ру зня-ти та зро-би-ти з ті-є-ї шку-ри і со-бі й бабі ко-жу-хи.
— Ой, не ріж ме-не, ді-ду-сю, пус-ти кра-ще на во-лю. Я то-бі ба-га-то ме-ду при-не-су.
— Ну, гля-ди!
Взяв і ви-пус-тив вед-ме-дя.
Сів над ля-до-ю, знов но-жа гост-рить. Вовк йо-го й пи-та-є:
— Ді-ду, на-ві-що ти но-жа гост-риш?
— Щоб з те-бе шку-ру зня-ти та на зи-му теп-лу шап-ку по-ши-ти.
— Ой, не ріж ме-не, ді-ду-сю, я то-бі за те ці-лу о-та-ру о-ве-чок при-же-ну.
— Гля-ди!
І вов-ка ви-пус-тив.
Си-дить та ще но-жа гост-рить. Ли-сич-ка ви-ткну-ла мор-доч-ку, пи-та-є:
— Ска-жи ме-ні, будь лас-ка, ді-ду-сю, на-ві-що ти но-жа гост-риш?
— У ли-сич-ки, ка-же, — гар-на шкур-ка на о-пуш-ку й на ко-мі-рець, хо-чу зня-ти.
— Ой, не зні-май з ме-не, ді-ду-сю, шкур-ку, я то-бі і гу-сей, і ку-рей при-не-су.
— Ну, гля-ди!
І ли-сич-ку пус-тив.
Зос-тав-ся о-дин зай-чик. Дід і на то-го но-жа гост-рить. Зай-чик йо-го пи-та-є, а він і ка-же:
— У зай-чи-ка шкур-ка м'я-кень-ка, теп-лень-ка — бу-дуть ме-ні на зи-му ру-ка-вич-ки й шап-ка.
— Ох, не ріж ме-не, ді-ду-сю, — я то-бі стьо-жок, се-ре-жок, на-мис-та доб-ро-го на-не-су, тіль-ки пус-ти на во-лю.
Пус-тив і йо-го.
От пе-ре-но-чу-ва-ли ту ніч, ко-ли на ра-нок, ще ні світ ні зо-ря, аж стук — стук щось до ді-да в две-рі. Ба-ба про-ки-ну-лась:
— Ді-ду, ді-ду! Щось до нас у две-рі сту-ка-є, пі-ди по-ди-вись! Дід ви-йніов, — ко-ли — то вед-мідь ці-лий ву-лик ме-ду при-пер. Дід у-зяв мед, та тіль-ки ліг, аж у две-рі зно-ву — стук — стук! Ко-ли ви-йшов — аж вовк по-вен двір о-вець на-гнав. От не-за-ба- ром ли-сич-ка при-нес-ла гу-сей, ку-рей — у-ся-ко-ї пти-ці. Зай-чик по-на-но-сив стьо-жок, се-ре-жок, на-мис-та доб-ро-го. І дід ра-дий, і ба-ба ра-да.


Добавить комментарий

     

Стоит почитать:

Посетители
486
Материалы
312
Количество просмотров материалов
447367


Яндекс.Метрика

Стоит посмотреть

владелец сайта Полянина Ольга

       Все тексты, представленные на сайте, взяты из открытых электронных источников. Права на материалы принадлежат их правообладателям.
     В том случае, если авторы текстов или владельцы авторских прав будут возражать против их расположения в открытом доступе прошу поставить меня об этом в известность.

     Я НЕМЕДЛЕННО уберу такие материалы из электронной библиотеки.
                                                       С уважением, Полянина Ольга      Написать письмо