Читайлики.ru Электронная библиотека для детей

         Стефаник Василь Семенович

                      Мамин синок

В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:
  
    — Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь воно нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.
  
    За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура. . .
  
    —. Ото, в тебе також розум?? Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!
  
    — Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чєсати, та й гулить тебе,— сказав і зареготався Михайло.
  
    — Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!
  
    — Коли ви не дасте.
  
    — Ходи, ходи, бігме, дам.
  
    Та й взяла за руку, та й повела до хати.
  
    — Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний!
  
    — А яблуко дасте, ма?
  
    — Дам, дам, богато.
  
    — А булку?
  
    — Та й булку...
  
    — А до церкви озмете?
  
    — Озму, озму...
  
    — То чешіть.
  
    І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки - води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.
  
    — Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!
  
    — Коли-бо кусає...
  
    — Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!
  
    — А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?
  
    — А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть...
  
    — Добре, я піду до вуйниного Івана. Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала.
  
    — Ма, а коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.
  
    — Бо миші зерно трубять та шкоду робля...
  
    — Нащо шкоду?
  
    — Аби не було що молотити та й молоти.
  
    — А що ж вони їде?
  
    — Таже зерно...
  
    — Як?
  
    — Е, з тобов не договорив би си... Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе.
  
    — По-парубоцьки, ма?
  
    — Аякже, таже ти у мене парубок.
  
    — Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як, файно?
  
    Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.
  
    — Я хочу до вуйни.
  
    — Уперед з'їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.
  
    — Я не покажу. Хочу до вуйни.
  
    — То йди про мене.
  
    Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.
  
    — А дивиси, аби-с упав, а то буду бити... Сіла в хаті шити.
  
    — Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє.
  
    І мама всміхнулася і шила далі.
  
    — Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть очинашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк , що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було.
  
    Підняла голову, глянула у вікно.
  
    — Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашлати...
  
    Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю.
  
    — Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.
  
    — Коли я не хочу.
  
    — А ти чий — дєдів чи мамин? — питав Михайло.
  
    — Дєдів...
  
    — А кого меш бити?
  
    — Маму.
  
    — А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене бити!
  
    — Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.
  
    — Ой, ци ни пес. дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.
  
    — Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні?
  
    Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.
  
    — Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.
  
    Андрій опинився коло печі і збирав пінку.
  
    — Мо, Андрі, а ти що купиш мамі?
  
    — Червоні чоботи.
  
    — А дєдиві?
  
    — Дєдиві нічо не хочу.
  
    — Файний синок мамин. Михайло взяв його знов на коліна.
  
    — Ти як називаєшси?
  
    — Андрій Косминка.
  
    — А хто ти є?
  
    — Луский радикал. *
  
    — Добре. А куди ти поїдеш?
  
    — До Канади.
  
    — На чим поїдеш?
  
    — На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, широким, геть, геть...
  
    — А дєдю озмеш з собов?
  
    — Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйниного, та й геть поїдемо...
  
    — Йди, йди, не зіціруй хлопця та не бери на акзамент , бо ще всне без вечері.
  
    — Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!