Тичина Павло Григорович
Вірші
ВИ ЗНАЄТЕ, ЯК ЛИПА ШЕЛЕСТИТЬ
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? -
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? -
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
"Я твій",- десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
ГАЇ ШУМЛЯТЬ
Гаї шумлять -
Я слухаю.
Хмарки біжать -
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде -
Iздалеку.
Думки пряде -
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду -
Зворушений.
Когось все жду -
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай -
Над річкою.
Ген неба край -
Як золото.
Мов золото - поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.
ДЕ ТОПОЛЯ РОСТЕ...
До тополя росте,
Серед поля стою.
І шумить, і співа
Жито думку свою.
Шумить жито, співа,
Заохочує жить.
Вітерець повіва,
Жито хилить, п'янить...
Жито шепче мені,
Як привільно навкруг,
І тремтить вдалині
Й потопа виднокруг...
Гей, простори які.
Любо-мило землі:
Де не глянь - колоски
Та всі в злоті-сріблі.
Де не глянь - колоски
Проти сонця блись-блись..
Лиш ген скраю ліски,
Ніби дим, простяглись...
Ліше скраю ліски,
А то все, все жита,
Колоски, колоски,
Тиха думка свята.
ДОЩ
А на воді в чиїйсь руці
Гадюки пнуться... Сон. До дна.
Війнув, дихнув, сипнув пшона --
І заскакали горобці!..
- Тікай! - шепнуло в береги.
- Лягай...- хитнуло смолки.
Спустила хмарка на луги
Мережані подолки.
* * *
Україно моя, моя люба Вкраїно,
Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? -
Чи про те розкажу, як тебе я люблю,
А чи піснею горе твоє я присплю,
Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина, --
Чим тебе заспокою я - бідна людина,-
Скажи, моя люба Вкраїно,
Вкраїно моя!
ХОР ЛІСОВИХ ДЗВІНОЧКІВ
(Уривок із поеми)
Ми дзвіночки,
Лісові дзвіночки,
Славим день.
Ми співаєм,
Дзвоном зустрічаєм:
День!
День.
Любим сонце,
Небосхил і сонце,
Світлу тінь,
Сни розкішні,
Все гаї затишні:
Тінь!
Тінь.
Линьте, хмари,
Ой прилиньте, хмари, -
Ясний день.
Окропіте,
Нас нашелестіте:
День!
День.
Хай по полю,
Золотому полю,
Ляже тінь.
Хай схитнеться -
Жито усміхнеться:
Тінь!
Тінь.
Я УТВЕРЖДАЮСЬ
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! -
а сила знову розцвіла.
Щоб жить - ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить - я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Тевтоніє! Мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала...
О, як твій дух осатанів!
Ти думала - тобою весь з'їдаюсь? -
та, подавившись, падаєш в тріву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! -
а сила знову розцвіла.
Сини мої, червоні українці,
я буду вас за подвиг прославлять,-
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей спішіте визволять!
Па українських нивах, на російських,
па білоруських - я прошу, молю! -
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я - я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Із ран - нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яко зерно! росиця! -
Ну як же не сіять?
І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи загудуть...
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! -
а сила знову розцвіла.
Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
- Посетители
- 486
- Материалы
- 312
- Количество просмотров материалов
- 447382